Хто ти? (1963)
Шрифт:
А бог справді усміхався. Його чоло сяяло мудрістю і тайною, очі випромінювали любов. І жевріли любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених своїх, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця плакала від щастя, сховавшись в куточку храму. І коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо божества.
Старий жрець, почувши про дивну подію в храмі, аж потемнів од гніву. Цього разу храм не одержав нічого від військової здобичі. І жрець вирішив дізнатися, що трапилося. Він скликав своїх помічників і причаївся біля статуї
Тоді жерці зрозуміли, хто змінив серце бога. І жахлива ненависть загорілася в чорних душах. Вони кинулися до дівчини, безжалісно вбили її перед лицем осяйного бога. І потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках бога. А потім обличчя його знову, як колись, скривилося в хижому оскалі, а очі спалахнули кривавим вогнем…
Дід Василь замовк, розкурив люльку, пихнув димком.
— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…
— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…
Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.
— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…
— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..
— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…
— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…
Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.
— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…
Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…
ДІВИЧ-ГОРА
— Мені було тоді дванадцять років. Я вже навчався в гімназії. Любив читати книги про всякі чудеса, казкові пригоди, міфічні історії. І в житті, і в природі, що оточувала мене, я хотів бачити лише незвичайне, чарівне. Може, саме тому я полюбив Дівич-гору. Вона завжди була і огорнута серпанком легенд, переказів. Народ одухотворяв її. Цей настрій
Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Ви коли-небудь прийдіть сюди, подивіться на неї… і зрозумієте мої почуття… Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна імла котиться по широких плесах ріки, Дівич-гора стає суворою, таємничою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до вершини, вкривають гору напівпрозорою фатою. І тоді здається, що це не мертве громаддя з глини і землі нависло над Дніпром, що це сіла колись спочивати біля води добра бабуся з породи велетнів, утомившись після багатовікового шляху, та так і заклякла на тисячі років, невідомо чого ждучи…
Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в серці своєму Дівич-гора. Проходять, минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить в гарячі літні дні, коли понад нею виспівують жайворони, коли прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб освіжитися над Дніпром перед далеким польотом. Мовчить в травневі вечори, коли веселі і сумні дівочі пісні котяться над нею, завмираючи на лівобережжі в густих лісах. Мовчить взимку, закутана в сніговий саван, дрімає під зле завивання хурделиці… Не говорить вона і в місячні ночі, коли ніч не світило прокладає срібні дороги в дніпровській хвилі.
І лише в горобині ночі, коли блискавки крають небосхил від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багрові змії грозових розрядів в’юняться в дніпровім потоці і все живе ховається по своїх притулках — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути важкий, приглушений стогін. Здається, то стогне сама земля. Старі люди кажуть, що то обзивається зі свого віковічного сну Дівич-гора…
І ще кажуть — хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе зрозуміти таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі…
Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…
На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.
— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так, для казки придумано?
Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.
— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…
Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…