Хто ти? (1963)
Шрифт:
Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився перевезти Доброслава через море за коштовні оздоби на держаку меча. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.
Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега.
Доброслав розпрощався з персом, рушив на південь. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Ой і важкий лежав попереду шлях…
Багато місяців древлянин пробирався ущелинами,
А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш — кості верблюдів і коней, людей і різних тварин лежать на барханах? Хіба не бачиш — сотні років вітер піском засипає їх мертві очі?..
Даремні погрози твої, пустеле! Велика мета попереду! Серце ще гаряче, сила грає в руках! Вперед, коню!..
Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно ні струмка, ні колодязя, лише піски та піски, вкриті рідкими чагарями…
Вороний схуд, боки його впали. Вже не можна сидіти в сідлі, не понесе вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде його за повід. Все частіше відпочиває древлянин. Сила зникає. Спека нестерпна. Піски палять, мов розтоплена піч. Немає вітру, нічим дихати…
Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно стогнучи, до ніг Доброслава, сумно поглянув очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. А потім впав вороний. Сиротою залишився древлянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні пожитки і пішов далі сам…
Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але вийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки.
Вийшов на берег древлянин і завмер вражений. На тому боці в синьому мареві виднівся дивовижний храм серед високих казкових дерев. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони; вони переливалися зеленими, синіми, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через річку були перекинуті мости до тієї чарівної будівлі.
Перуне! Може, це і є той самий храм Безсмертя? Невже кінець шляху?
Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту…
В храм вели сходи з білого каменю, над ними звисали широкі листки невідомих рослин, між листям жовтіли плоди. Затамувавши подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могилок. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.
Минув колонаду, широкі двері. Вони самі собою розчинилися, вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце проникало крізь різнобарвне покриття, і в тому мереживі казкового проміння древлянин побачив дивну картину.
На осяйному троні посередині залу
«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-пустинник?»
Він підійшов ближче, щоб розглянути риси обличчя тієї жінки. Повіки її розплющилися, на древлянина зирнули великі сині очі. Ні, не сині, зелені… Ба ні — чорні! Чи, може, карі? Які ж в неї очі? Чому вони так чудно міняться?
Піднялася вгору тонка рука в серпанку вбрання, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:
— Що шукаєш, вояче?
Схвильований древлянин, наблизившись до трону, мовив:
— Багато років іду я з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Що бачу я перед собою — скажи?
Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, Почулася відповідь:
— Істина світу — це краса, герою! Хіба ти не знав цього? Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я його жриця…
— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав. — Істина в красі? То я йшов у таку далеч, щоб почути ці слова?
— Я кажу правду, вояче! Голуб схиляється перед голубкою, лев перед красою левиці, людина завмирає перед красою природи, чоловік понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки, на які не пішов би чоловік заради красивої жінки?
— Заради коханої, хочеш ти сказати?
— Це все одної Кохають лише красу…
— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!
— Дивись, — владно сказала жінка. — Ось тисячі чоловіків стоять навколо мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад — хіба не бачив ти могили біля храму?
— Бачив, жрице. І все ж не згоден з тобою. Ні, не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі, мені нема коли дивитися па тебе…
Очі жриці спалахнули недобрим вогнем.
— Пожди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй піти звідси…
Вона підвелася, підняла руки догори. Музика заграла голосніше, промені схрестилися над головою жінки. Корона зникла, потьмяніло вбрання. І ось перед Доброславом виникла бронзовотіла постать південної красуні — висока, струнка, а чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.
Ніби стогін пролунав у широкому залі. Тисячі поклонників краси закоханими очима спостерігали чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолу. Жриця пройшла круг і раптом перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом стояла русява жінка. Очі її мерехтіли блакитними вогниками, вони були напівприкриті довгими віями, білосніжні руки лебедями літали в повітрі, накликаючи до себе, обіцяючи неземну насолоду і втіху.