Хто ти? (1963)
Шрифт:
Одна за одною пропливали перед Доброславом красуні різних країн і народів. Чорноволосі і золотокосі, білі і рожеві, чорні і бронзові, синьоокі і кароокі, високі і маленькі — безліч жінок закликали древлянина лишитися в храмі краси. Та Доброславу було байдуже до них, він тільки втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.
Нарешті, затихла музика. Жриця знову сіла на троні. Поглянула запитливо на гостя.
— Велике багатство — краса, — сумно сказав Доброслав. — Ти довела мені це, жрице. Важко втриматися від таких чар. Та я ж сказав тобі, що іншої істини шукаю. Не лише для себе…
Жриця гнівно нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавка, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан в простій полотняній одежі… Її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.
Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це, мара?
— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувся до неї,
Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.
— Ось бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все-таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе стремління до неї. Ти зберіг образ дружини своєї таким, яким хочеш бачити його! Та минуло вже багато років. Вона постаріла. Чи будеш ти її любити тепер? Дивись…
Зелені хвилі Славути покотилися перед древлянином, в тумані замайоріли високі кручі. На них постать жінки. Це Троянка. Тільки дуже постаріла вона… Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Боже, Перуне! Як багато часу минуло…
Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не хоче підійти до коханої дружини, бо вона змінилася так, що не схожа на той взірець, який жив у грудях чоловіка.
Та Доброслав тихо ступає вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть… Видіння щезає…
Задумалася жриця, потім встала, підвела гостя, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.
— Ти правду говориш, чужинцю… Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто вийде з цього храму… бо тебе веде щось сильніше за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав ти нечувані муки в дорозі — вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон на шляху, та вже ніхто не зупинить тебе… Прощай, хоробрий чужинцю!..
Ой, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине по жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свої тайни, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице Краси! Хай в тиші храму твого живуть і гинуть тисячі чоловіків з усього світу. А я піду далі, за іншою красою, за іншою істиною, бо в ній радість і горе, щастя і любов і великий смисл життя…
Минуло ще багато років. Доброслав постарів, обносився. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одну пустелю і наблизився до моря-океану. Одного вечора вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя.
Не радів, не хвилювався, бо довгі роки без упину ждав цієї зустрічі. Довго стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничою будівлею.
Заходило сонце. Фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій. А з туману, на вершині гори, виринали обриси заповітного храму. Вони стрімкими лініями здіймалися в небо, ніби підпирали його гострими піками.
Глибокі прірви оточували ту гору, в ущелинах темніли
Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери сили, вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…
Сонце впало за обрій. Раптово на землю насунулась непроглядна пітьма. Тільки зірка провідна незмінно сяяла на небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася непорушно, палахкотіла яскравим вогнем, освітлюючи ніжним промінням суворі скелі.
Десь вгорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня, невідома сила склепляє йому повіки, наливає втомою руки і ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти хочеш мене приспати перед самою метою! Я не піддамся чарам твоїм. Гей, зірко ясна, люба моя надіє! Світи мені востаннє!»
Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадились велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що він пливе в густій рідині, а під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям, загрожував смертю.
З моря налетів ураган, примчав страшні чорні хмари. Вдарив грім. Почалася гроза. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти стало ще важче, каміння стало слизьким.
Стежка привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, які створювали непролазне мереживо. Задушливо пахли якісь квіти, дурманили голову.
Доброслав мечем прорубав собі дорогу в тій хащі. Крок за кроком неухильно просувався він вперед.
А коли озирнувся назад, то побачив, що прорубана стежка заростала знову. Вороття назад не було.
Десь в гущавині завивали дикі звірі, огидно ухали птахи, в імлі зловісно шипіли тисячі гадів. Доброслав не звертав уваги ні на що. Він забув про сон, про втому… Рубав, рубав, рубав…
Ліс обірвався раптово. Перед древлянином виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема, то й не треба! Поліземо й так! Вояк шукав найменші щілинки в скелі. Чіплявся нігтями, пальцями, обідрав руки до крові, припадав до каменя вужем…
Обливається потом Доброслав, повзе по страшній крутизні. Прірва невмолимо кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… одна мить… Храм Безсмертя зовсім поряд…
Впав безтямно на траву Доброслав, довго лежав без руху. Потім, коли проясніло в очах, він встав, озирнувся навколо, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він одчепив вірьовку від пояса, закинув петлю на зубець. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши в м’яку високу траву.
Нічого не чути. Моторошна тиша. Хто ж тут живе, звідки музика? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп! Жовтий, прадавній! Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину, та й ліг навіки в траві. В пусті діри очей повпліталися квіти, ребра занесло пилом. Звідки ти був, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?..