Хто ти?
Шрифт:
— Фашисти! — крикнув Юрко. — Помітили…
Він пригнувся, з усіх сил загрібаючи веслом. Оглядався назад. Катер повним ходом мчав до них.
Вже недалеко берег. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут зовсім мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають — можна буде заховатись.
Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли.
Оленка підвелася в човні, тривожно сказала:
— Юрку… Вони нас перехоплять. Катер швидко пройде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Зеленьки. А ти — з рацією — в ліс. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше…
— Тьотю Олено… А як же…
— Тихо. Мужнім будь. Передай Агроному — наказ штабу виконано! Човен притопи…
Олена поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомат через плече, прикрила фуфайкою. Пістолет поклала в кишеню. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові і зникла в кущах…
БАГАТТЯ СЕРЦЯ
Пилип Рябченко люто розмахнувся, вдарив діда Василя прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалась цівочка крові. Він сплюнув криваву слину, мовчав, палючим поглядом дивився на коменданта. Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. А Пилип хрипів ненависно:
— Овечкою прикидався? А сам совєтам служив? Паразит старий! Нашим і вашим? Не вийшло! Я тобі ребра полічу! Ти швидко заспіваєш, як одправлю в гестапо!..
— Бий, нелюд, — тихо сказав дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти! Не хотів би я народитись тобою!..
Пилип вилаявся брудно, зареготав.
— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоб діждешся!..
В двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона не бачила ще діда Василя, усміхнулася коменданту.
— Можна бачити старосту?
Пилип оскальнувся.
— Можна, можна, дівко, проходь…
Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:
— Що це за хамство?
І осіклась, побачивши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.
— За що ви його, катюги?
Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розповзлося задоволено.
— Ба! Що я бачу? Це ж невісточка його! Звідки, яким вітром! Здрастуйте, голубонько! Теплесенька компанія! Буде гестапо робота…
— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо ти прийшла? Я загубив тебе…
Очі Оленки потемніли. Рука її хутко метнулась в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як тріснули постріли. Пилип, захрипівши, мішком впав додолу. Поліцаїв кулі нагнали в сінях.
Запанувала тиша. Дід і Оленка стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Дід перший отямився, зітхнув. Занепокоєно сказав:
— До лісу. Негайно.
Надворі пролунали крики. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті в зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.
— Пізно, — сказала Оленка.
— Не пізно, — заперечив дід. — В тебе є автомат?
— Є…
— Дай сюди! Я їх затримаю. А ти біжи. Заховаєшся в гущавині — не доженуть! Біжи, дочко!
— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю! Як же я?
— Не час плакати, — крикнув дід Василь. — Мені вже давно пора в дорогу! Дай сюди автомат! Біжи!
Він виштовхнув її через задні двері в кущі барбарису. Звідти недалеко посадка, густий ліс. Майнула над парканом руса коса, востаннє сяйнули голубі очі.
Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:
— Партизан! Здавайся!
Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.
Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.
Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше — не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…
Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!
— Підпалюй хату, — почулися голоси поліцаїв. — Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!
Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…
Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…
Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…
Він згадав людей — знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…
Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.
О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.