Хто ти?
Шрифт:
— Спокійно, спокійно, — казав їй Агроном. — До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай Артиста. Доведи його до ладу. Ми ж навіть не знаємо, хто він. Герой, а безіменний. Ну та зараз багато таких. Прощай, дочко. Щаслива путь!..
Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в нічній темряві. Прощай, Україно! Прощай, ненько…
Хмари розходяться, знову зсуваються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються.
Марія схиляється над носилками, дивиться на воскове обличчя Миколи. Друже, невже для того я вирвала тебе з пащі могили, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно бути…
А поряд з Миколою лежала
Розплющ очі, Оленко… Простягни руку, Миколо…
Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.
Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному океані небес.
…Гул літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона, що з нею? Невже це правда? Не треба ховатися, не треба боятися? Навколо свої, рідні…
До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах, в теплому кожушку приймав ранених. До нього піднесли Миколу. Він оглянув його, записав.
— В госпіталь 3907. Ви з ним? Чудово. Сідайте в ту машину.
Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:
— Цю дівчину — зі мною. Негайна операція…
Машини рушили. Замиготіли зокола дерева, будівлі.
Нові дороги слалися перед героями. Куди вони вели їх? До яких обріїв?..
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
КОСМІЧНЕ ЯЙЦЕ
УВЕРТЮРА
Я залишився на другу ніч. Не міг не дослухати розповіді про долі героїв до кінця. Вони стали рідними, моїми. І я повинен був знати все, що з ними сталося.
Юрко збігав до сільмагу. Купив риб’ячих консервів. У сусідської тітки купив глечик ряжанки. Потім, повернувшись до клубу, розпалив грубку і почав кидати в духовку картоплю.
— Спечемо, — пояснив він. — Не так смачно, як в попелі, надворі, але все’дно добре. Поїмо, а потім продовжимо… якщо ви бажаєте…
— Як ви можете сумніватися? — гаряче сказав я. — Тільки чому ви про себе не розповідаєте?
— Що ж про себе? — усміхнувся він. — Це ще одна розповідь. Нові герої, крім цих. Так буде без кінця. В долонях Оленки, Миколи та інших ближніх і моя доля. Інші ситуації, але суть одна…
— А як ви потрапили сюди? Чому?
— Це не важко зрозуміти. Я по собі знаю, як потрібна культура селу. А уваги йому мало приділяють. Хіба не правда?
— А правда, — відповів я.
— Телевізори, радіо в селах є. Але то не істинна культура, а лише луна її. Та й культура потрібна не для насолоди, а для формування людей, їх етичного і естетичного зерна. Для цього треба, щоб музиканти, письменники, творці не осідали тільки в містах, а поверталися до природи… Щоб стояли біля колиски народної. Там де твориться хліб і поезія. Треба, щоб село не втікало до міста.
— Важко, — сказав я. — Давня традиція. А ще — бідність наших сіл. Бідність духовна. Та й матеріальна.
— А чому? — підхопив Юрко. — Зачароване коло. Втікають з села в місто. Сіють думку шкідливу, що село — анахронізм, що там живуть ті, хто нездатний для культури, хто невдаха…
— Дурниці, — сказав я сердито. — Більшість поетів, письменників, творців — з села. Природа, земля — лоно народу.
— Мої думки! — зрадів Юрко, вигортаючи картоплину з духовки. — Ще сира. Хай печеться далі. Знаєте, інколи доходить до абсурду. Йде дівчина чи хлопець в місто. Повертається в гості через рік. І вже розмовляє якимсь суржиком. Ні українська мова, ні російська. Якийсь жахливий конгломерат. Питаєш — що сталося з тобою? Чому ти калічиш себе? Ображається, відповідає, що не хоче говорити некультурно. Ви чуєте? Мова Шевченка і Франка — некультурна! Мова рідної матері — низька! А обивательська калічена говірка — це культурно! Жахливо. Я знаю багатьох російських хлопців. Учився разом в консерваторії. Так вони за один рік оволоділи українською мовою. І з радістю розмовляють нею. І кажуть, що наша мова — справжній скарб.
— Часто так буває, — сумно озвався я. — Доки маємо — не бережемо. А збоку видніше.
— Так. Тепер ви розумієте, чому я вернувся в село? За тим, чого хотів і Горенко. І Оленка. І дід Василь. І інші герої моєї розповіді. Ера космічна у нас. Треба, щоб на такому рівні була і душа народна. І не в якомусь аморфному космополітичному аспекті. А в неповторному, національному. Звичайно, ми не одстоюємо зубчики на вишивці. Це — дрібниці. Але мова — це зброя. Без мови — нема народу. Мова — це шлях, який пройшов народ. Мова — це думка, це неоцінимі перли духу, відшліфовані народом в тисячолітніх пошуках і стражданнях. Нарешті, мова — це культура. Без мови не буде пісні, не буде фольклору, не буде філософії, поезії, не буде минулого, а значить, і майбутнього. Дехто каже, що зрештою мови зникнуть… Можливо. Через мільйони років. Коли, скажімо, люди будуть єднатися думкою, якимсь надмовним способом. Але й тоді будуть відмінності, я певен. Ще більше, ніж тепер. Бо краса життя — в розмаїтості, в калейдоскопічності форм і виявів. Хіба не так?
— Так, — сказав я. — Я згоден з вами, Юрку. Можна уявити собі, що на всій Землі — одні лише українці! Або одні лише негри…
Юрко усміхнувся.
— Гарний приклад. Це зупинить поступ. Уніфікується культура, забудуться пісні різних народів, зникнуть традиції. Мертвечина, застій. Так, так. Лише завдяки різнобарвності націй переливається дорогоцінними променями єдиний кристал людства…
— Кристал. Добре сказано. Але як треба берегти кристал. Щоб він не тріснув, не забруднився. Цього ще нема на Землі…
— Нема, — згодився він. — Але буде. Буде братство, про яке мріяв Микола, буде єдина спілка народів планети. І кожен народ, кожна нація принесе в цю спілку неповторну своєрідність, віддасть її людству. Людству, а не собі. І людина, і народ повинні самостверджуватись не для себе, а для людства… От я й хочу нести музику, культуру в село. Не частівки, не банальні анекдоти. А глибоку, віковічну культуру…
— То ви консерваторію закінчили?
— Закінчив, — сказав Юрко. — Як і мріяв колись, до війни…
— І зустрічалися, мабуть, там з ними, — не стерпів я.
Юрко засміявся. Відкрив духовку, торкнув ножиком картоплину. Задоволено хитнув головою.
— Готово. Будемо їсти. Ось чашка. Наливайте ряжанки. Чудова ряжанка. Бачте, яка плівка? Може, спочатку рибки? Не хочете? Я теж консервів не полюбляю. А ви нетерплячий. Одразу хочете все. Заждіть трохи. Все по порядку розповім.
Я лупив гарячу картоплю, солив її, з насолодою їв. Запивав холодною ряжанкою. Слухав його уривчасті слова.