Шрифт:
Василь Бережний
Iстина поруч
Дужим ривком людина вiдчинила дверi в
Космос, i перед її очима вiдкрилася така
глибочiнь, що аж дух перехоплює.
Супутники... окремi i груповi польоти
космонавтiв...- навколоземний простiр опановано!
Але це тiльки порiг Космосу. Людина, звичайно, не
зупиниться на порозi, а помандрує в незмiреннi
простори Свiтобудови. На черзi - польоти до
Мiсяця, Марса, Венери... Чи р на них життя? I
якщо є, то яке воно?
Ось на цi хвилюючi питання й намагається
вiдповiсти у своїй фантастичнiй повiстi "Iстина
поруч"
На загадкову планету Венеру потрапляє
радянський космонавт Петро Яворович, де на нього
чигає безлiч несподiванок i небезпек. I Людинi з
Землi доводиться виявити немало мужностi, сили
волi й винахiдливостi, аби успiшно завершити
важку й вiдповiдальну експедицiю.
ЗМIСТ
Зустрiч з планетою
У синьому лiсi
Щити iдуть в наступ
У селищi венерiйцiв
Дещо з iсторiї Країни Щитiв
Вальпургiєва нiч
Долина предкiв
Свiтло проти списiв
Захмарна Країна
Великий Розпорядник
"Чи є в тебе Птиця в грудях?"
Що розповiла Гiлка
Юпiтер гнiвається
Харч спокою
"Друге народження"
Свiтло поклонники
Будемо боротися
Храм Золотого Свiтила
Зустрiч iз самим собою
Сини Риби благають допомоги
Вогняне кiльце
Загибель богiв i дарунок неба
Що задумала жриця?
Остання зустрiч з Рожевим
Чорне сонце
У маленькiй герметичнiй радiорубцi космiчного корабля згорбилася дiвчина. Тiсно, як тут тiсно! Ранiше вона не помiчала цього, а зараз нiби зiйшлися всi шiсть площин, що вiдгородили її вiд усього свiту, i от-от стиснуть, розчавлять... I апаратура давить їй на груди, а тi кiлька кубiчних метрiв повiтря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечi... Важко, ой як важко в Людмили на душi! Рука, наче олов'яна, не здiймається ввiмкнути передавача... Яке б це було щастя, коли б замiсть оцiєї страшної, тривожної радiограми кинути до рiдної планети радiснi слова:
"Полiт Петра Яворовича продовжується успiшно! Космонавт зробив навколо Венери кiлька виткiв, сфотографував поверхню планети... Всi його повiдомлення записуються на магнiтну котушку. Передаю останнiй запис..."
Аби ж то... Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
I як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матерi - вона i всмiхалась, i плакала, прощаючись iз сином. Ця радiограма може вбити її... Треба попередити, щоб поки що не давали... Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре...
Гуляли вони у парках понад Днiпром. Розпашiлий, пружний, вiн казав тодi... як же це вiн казав? Ага, пригадала. "Я, - каже, - наче безсмертний, Людо! Iнколи менi здається, що я весь час був i буду, що сила в менi бринiтиме, думки з'являтимуться вiчно..." Петре, Петре...
Тiсно в рубцi, тiсно без нього в усьому свiтi.
"Та чого це я так?
– дорiкнула собi в думцi.
– Адже ще не все втрачено, ще є шанс... можливо - один iз ста, але ж є! I дисциплiна лишається дисциплiною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподiваєшся?"
Примусила себе ввiмкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око iндикатора, i мiкрофон вишкiрив
"Зем-ля, Зем-ля. Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з "Астероїда" в розвiдувальний полiт над Венерою. Останню радiограму вiд нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шiстдесят годин, зв'язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасiв продовольства, води i кисню на борту лiтака було на п'ять дiб. Прошу дозволу зiйти з орбiти супутника i посадити "Астероїд" на поверхню планети.
Керманич експедицiї..."
Зрадлива сльоза скотилася по щоцi i впала на папiр. Людмила кидала у мiкрофон слова i плакала, плакала вiд важкого горя. Але нiхто цього не бачив, крiм тiсної радiорубки...
ЗУСТРIЧ З ПЛАНЕТОЮ
Коли ракетоплан "Метеор" катапультували з ангара "Астероїда", вiн деякий час летiв поблизу свого космiчного авiаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучi iлюмiнатори, срiблясту обшивку космiчного корабля. Подекуди на нiй з'являлися чорнi смуги, рiзкi подряпини i бурульки наплавленого металу. I не дивно: який простiр пронизав "Астероїд"! Хоча, як на масштаби планетної системи, вiдстань мiж Землею i Венерою невеличка,- уявити десятки мiльйонiв кiлометрiв цiєї прiрви неможливо. Занадто вона глибока i широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул i дрiбними метеоритами, скована неймовiрним холодом, ця прiрва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтiвливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхнi Венери - рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самiсiнького грунту чи там поверхнi океану!), мусить полiтати над самою планетою, знизившись настiльки, наскiльки буде можливiсть, зробити серiю знiмкiв i знову вийти на орбiту.
Петро вiдсунув шторку шолома i подивився вниз. Бiла, слiпучо бiла поверхня хмар. Наче безкрая снiгова рiвнина. Така сама, як i над Землею. Навiть з цiєї запаморочливої висоти видно темнiючi складки, цiлi гiрськi хребти з округлими вершинами. Подiбну панораму Петро бачив на Землi не раз i не двiчi. Але... Там, бувало, летиш понад хмарами i - гульк - засинiє просвiт, побачиш поля в сизому маревi, звивистий шнурок рiчки. А тут вони вже десятки разiв обкружляли планету - i жодного просвiту, найменшої прогалинки в суцiльних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне i зловiсне вiдчувається в цих залитих сонцем просторах.
Пiлот бачить, як там, далеко внизу, бiжать майже поряд двi тiнi: одна велика, вiд "Астероїда", а друга маленька - вiд його "Метеора". Бiжать, пiдскакують, зникають у "венерiйських" тiнях i знову вириваються на свiтле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. "Нiчого, - думає Петро, - проб'ємося. Ось тiльки буде команда - так i ринемось..." Вiн мав на увазi себе i свою машину, якiй доручив життя. З чоловiчою нiжнiстю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна i спрямувати "Метеора" по дотичнiй траєкторiї, як вiн спочатку сяде на свою тiнь, а потiм почне занурюватись у м'якiсть хмар...