Iстина поруч (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

"Отi цяточки - зорi?"

– А онде бачиш, бачиш - велика, найбiльша? Ото наша Земля, ми звiдти...

"Дивовижний Всесвiт...
– подумала венерiйка.
– Але темряви в ньому ще бiльше, нiж свiтла. Свiтла тiльки цяточки".

– Ну що ж...
– промовив Яворович.
– Мусимо спускатись.

"Нефертiтi" (саме

тепер вiн чомусь називав її так) нiчого не вiдповiла. Його погляд упав на її захиснi окуляри, що лежали на колiнях, i Петро похолов: ослiпла! Її ослiпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним... А зорi - то вона в моїй уявi бачила...

– Я кажу той...
– раптом у цю мить з'явилась нова, зовсiм несподiвана думка.
– Кажу - давай полетимо на "Астероїд" - це наш космiчний корабель там побачиш... познайомишся... Ми вилiкуємо тебе! Давай?

Вiн уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить вiн її через шлюз... А коли одужає... От хто розповiв би про свою планету! I про антиподiв... їй повернуть, повернуть зiр!

– Ну, то що - згодна?

"Нi, Людино, нi. Кожен мусить бути в своїй стихiї. А очi ми вилiкуємо самi. Але ж я добре бачила чорний диск..."

Петро вiдразу пiшов на зниження. Звiсно, вона має рацiю. Ну, як їй без найменшої пiдготовки витримати космiчний полiт? I з'являються ж легковажнi думки! I потiм - у кабiнi можуть сидiти лише двоє, отже, назад - спецiальний рейс, не повезеш когось з екiпажу... А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирiшить - то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось iз добровольцiв, а не так... I знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалi - ризиковано i небезпечно.

Сховалося Сонце, його поглинули хмари.

Пробивши нижнiй сувiй, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над iншим краєм плато. Натовпу венерiйцiв, що, певне, чекають проповiдницю, звiдси не видно.

Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Вiдчув, що йому чомусь сумно

розлучатися з венерiйкою, з самою планетою. Ось вiн зараз зв'яжеться iз своїми, одержить останнi вказiвки, що взяти, потiм - точнi данi про вихiд на орбiту, траєкторiю польоту... Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний свiт?

А вона стоїть якась пригнiчена i, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразнi, головне - сумовите почуття... Шкода її, шкода... Але вони ж вмiють керувати ростом тканини, певне, й сiтчатку...

"Та що це я, справдi?
– труснув головою Петро.
– Адже все добре, вiдкрито нове, неземне життя! Он уже поспiшають сюди венерiйцi. Ну, що ти їм скажеш, Нефертiтi?"

"Свiтило наше - чорне "

– Це неправда!
– скрикнув Яворович.
– Воно золоте, осяйне, життєдайне ось iстина!

Вiн ввiмкнув рацiю i схилився до мiкрофона.

***

Радiорубка "Астероїда" наче збiльшилась, розширилася в усi боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тiснiй камерi, а зараз... Який простiр навколо! Венера пiд боком, Земля - за десятки мiльйонiв кiлометрiв, i звiдти, i звiдти до неї тягнуться невидимi струни. На тих струнах Сонце грає! I музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре...

I знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов'язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, i мiкрофон наставив своє жадiбне вухо. Почала швидко, з радiстю передавати радiограму:

– Земля! Земля! Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович пiсля тривалого перебування на планетi Венера повертається на космiчний корабель. Вiн щойно передав...

Зрадлива сльоза блиснула на вiях i капнула на папiрець. Людмила говорила в мiкрофон i плакала вiд щастя. I це, певно, вiдчули не тiльки на спостережному пунктi, а по всiй Землi...