Iстина поруч (на украинском языке)
Шрифт:
– Вiн принiс вогонь!
– вказав на нього Рожевий, i Петро пригадав храм сонцепоклонникiв.
– Ми поставимо цього слугу Головатих перед очi наших мудрецiв. Щоб вiн усвiдомив свою ницiсть i презирство Синiв Риби.
Яворович подумав: "От тобi й роботи! Чим вони гiршi вiд своїх творцiв?"
– Ось!
– Рожевий вихопив iз складок одягу Зеленого сiрникову коробочку i подав Яворовичу. В нiй лишився один сiрник.
Той стояв, звiсивши довгi руки, з таким самим дерев'яним лицем, як i тодi, у храмi. Яворовичу не хотiлось на нього дивитись. Втомлено промовив до
– От що, проведи мене, друже, до лiтака.
Воїни потягли Зеленого в Долину предкiв, а Рожевий i Яворович пiшли до тiєї плантацiї, де стояв ракетоплан.
"А що ж, може, воно так i буде...
– подумав Петро про свою власну мумiю, - адже пального нi грама..."
ЗАГИБЕЛЬ БОГIВ I ДАРУНОК НЕБА
Щось наче найшло на Яворовича - уперше за весь час експедицiї його пройняв препоганий настрiй. На душi зробилося важко, наче груди наповнились свинцем i нiяк дихати. Моментами жалiв себе i одразу ж висмiював i за цi жалощi, i за нерозумнi вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не вiдвернути, - i сама думка про це здавалась жалюгiдною, губи його кривила презирлива посмiшка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втiшати - ну, й що? Сидиш на якорi з порожнiми баками... борець за справедливiсть. А хiба справедливо забути про головне - про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"
Намагався заглушити в собi думки, але вони зовсiм не пiдкорялися його волi, виринали невiдомо звiдки i як, сперечалися, крутилися, вертiлися, зникали, натомiсть з'являлися новi й новi. Хотiв визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, - але цей процес невловимий для свiдомостi.
Тодi вiн подумав, що увесь цей джаз вiд того, що в нього просто болить голова. Дiстав з аптечки порошок, проковтнув i, пiдклавши пiд голову скафандр, прилiг на сидiннях.
Нiби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. "Вiн принiс вогонь!" Звичайно, цей Зелений - злочинець, але, по-справедливостi, разом iз ним "перед очима мудрецiв" мусив би стати i вiн, Петро Яворович. I коли б вони спитали:
– Ти принiс оце лихо на нашу планету?
Вiн би вiдповiв:
– А нащо?
– Та вже ж не на те, щоб пiдтримувати забобон чи палити житла... Вогонь - це ж чудо природи, i поводитися з ним треба обережно...
– Але ж це завдало нам лиха.
I ото вони могли б справедливо вирiшити:
– За те, що ти принiс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, вiддати тебе стрiлi. А за те, що ти захистив нас i врятував вiд знищення, поставити твою мумiю на чiльному мiсцi в Долинi предкiв.
– Мазер!
– гукнув Петро, i обличчя його освiтилося такою радiсною усмiшкою, наче вiн щось знайшов, те, що давно i довго шукав.
– Мазер! Вони б же не вiддали, ось у чому причина...
Здавалося, виправдався перед своїм сумлiнням - будь веселим. Але усмiшка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнiчувало усвiдомлення невиконаного обов'язку. Другого лiтака на "Астероїдi" нема... Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору - аж до прибуття нової експедицiї iз Землi? При однiй лише гадцi про роль Робiнзона йому ставало тоскно. Звичайно,
Що за мана? Вiн уже не каже "ти", а воно звучить! Пiдвiвся - перестало. Тiльки лiг, знову:
– Ти-и... ти-и...
Сiв, провiв долонею по чолу. Так i збожеволiти можна. Прислухався - не чути нiчого, схилився до скафандра - звучить! Невже запрацював мiсцевий зв'язок?!
Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так i є!
– Ти-и... ти-и... ти-и...
В цьому слабенькому, приглушеному звуковi було все: радiсть земного життя, люди, сонце!
Похапцем вiдчепив шолом, натягнув на голову i вискочив iз кабiни. Тiло пружинило, втоми як не було.
Звiдки сигнали? Те, що не з "Астероїда" - сумнiву не було, мiсцевий зв'язок охоплює вiдстань до 40-50 кiлометрiв. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно...
Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирiшив, обравши лiтак за вiдправну точку, вiддалятися по черзi в рiзнi боки, визначаючи силу звуку.
Пiшов чомусь спочатку вiд хвоста. Вiдрахувавши тисячу крокiв, зупинився, прислухався. Сигнал нiбито послабшав. Тодi вiдмiряв кiлометр вiд носової частини лiтака. Сигнал видався сильнiшим, а особливо, якщо порiвняти з вiддаллю у два кiлометри.
Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотiв так i йти, але передумав. Повернувся до лiтака, взяв необхiдне спорядження, усе перевiрив, добре закрив кабiну i тiльки тодi пiшов. Та недалеко й вiдiйшов - може, кiлометра пiвтора - як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабiнi, але хiба вiн тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзiв, а вiн ляже спати?!
Ввiмкнув лiхтар i, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.
– Ти-и... ти-и...
– гукало все голоснiше й голоснiше.
– Iду! Iду!
– кричав, як несамовитий, Петро i ступав ще ширше.
А йти доводилось здебiльшого хащами, стежки попадались дуже рiдко. I як тiльки, йдучи стежкою, Петро помiчав, що сигнал слабшає,- одразу ж звертав i без вагання простував помiж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через рiчки.
Iшов доти, поки почав спотикатися. Тодi тiльки до його свiдомостi дiйшло: втомився, ноги вiдмовляються служити.
Присiв пiд деревом, така думка - трохи вiдпочину та й пiду. Але незчувсь, як i заснув. Схопився уже на свiтанку, його розбудило:
– Ти-и... ти-и...
– Ех, бодай йому! Проспав...
Десь у глибинi душi ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?
Навiть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.
Скiльки вiн уже пройшов - п'ятдесят, сiмдесят кiлометрiв? Сигнал помiтно подужчав, i це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, бiг бiгом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду озеро чи скелю.
I ось вiн пiдiйшов до узгiр'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так i є - високогiрне плато, але що тут сталося? Не видно жодної бiлої кулi, навiть жовтi кущi повиривано, наче тут пройшов смерч!