Iстина поруч (на украинском языке)
Шрифт:
– Вiтаю тебе, друже! З перемогою вiтаю!
Але Рожевий мовчав. Навiть не зворухнувся. Це здивувало Петра.
I тiльки пiдiйшовши ближче, Яворович побачив - мумiя! Мужнiй юнак уже зайняв почесне мiсце в Долинi Предкiв, а за ним вишикувались його полеглi товаришi...
Петро мимовiльно схилив голову. Постояв у задумi, а тодi повернувся i помалу пiшов до апарата, де на нього вже чекав балон.
ЧОРНЕ СОНЦЕ
Хвилин п'ять чи сiм польоту - i пiд крильми ракетоплана попливло високогiрне плато. Яворович одразу помiтив натовп венерiйцiв,
Якщо говорити правду, то спочатку Петровi хотiлося шугнути в стратосферу i вийти на орбiту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзiв-космонавтiв. Але пiсля всього того доброго, що зробили йому оцi венерiйцi, попросту втекти вiд них - було б принаймнi не гречно, не культурно. Та й цiкаво все-таки, що вона має повiдомити?
На турбiнi спустився, як на парашутi. Венерiйцi рушили до апарата, попереду - жриця у своєму вiночку. Iдуть поважно, навiть урочисто. Петро вискочив з кабiни, вiдхилив шолом свого скафандра.
"О Людино, - думкою звернулася жриця, - ти казав нам про життєдайне свiтило - про нього у нас складено легенди, якi переходять iз серця в серце i нiколи не переступлять межi життя. Та нiхто iз нас чи з тих попередникiв наших, яких ми пам'ятаємо, не бачив цього прекрасного свiтила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон..."
– Та воно справдi поряд з вами, тобто з вашою планетою!
– не витримав Яворович.
"I ти його справдi бачив?"
– Звичайно! Воно пестить, плекає нас iз дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашiй планетi не було б життя, та й самої планети не було б.
"Покажи його нам, Людино!"
Яворович розгубився, не знав, що вiдповiсти.
– Та що ж... Можна буде. Ми ось спустимося до вас iще, встановимо тут автоматичнi станцiї, радiомаяки, ну, i знiмки Сонця привезу...
"Твоя птиця лiтає до Сонця, вiзьми мене на крила".
"Он чого вона хоче!
– подумав Петро.
– Чи доповiсти керманичу? Хоча пального є досить... Може, пiдняти у верхнi шари?.."
– Але ж це важко, навiть небезпечно, - звернувся до свiтлопоклонницi. I не тiльки полiт. Сонце може заслiпити.
"Я мушу, мушу його побачити, - наполягала вона...
– Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте свiтило, кожен з нас готовий вiддати не те що зiр, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовiрна радiсть, яке невимовне щастя - побачити життєдайне свiтило, побачити хоч на коротку мить".
Петро подумав i глибоко, по-людському вiдчув ту вiковiчну жагу, тi мрiї i пошуки, сподiвання щастя, - все це для них втiлює Сонце...
– Летимо!
Венерiйцi стояли, немов скам'янiлi. Пильно стежили за всiм, що вiдбувалося, за кожним рухом своєї проповiдницi. Петро не мав сумнiву, що вона їм передала їхню розмову. Цiкаво, що вони вiдчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрiвку -
Яворович допомiг їй одягти скафандр, вiрнiше, залiзти в нього, бо вiн дуже просторий для неї. Прилаштував темнi окуляри.
Наглухо закрив штору кабiни i запустив двигуна... Плато почало вiддалятися, провалюватись, i незабаром апарат занурився в густi, наче спресованi шари венерiйських хмар.
Яворович вирiшив прямовисно пiднятися до верхньої межi хмар, може, навiть не пробивати її, якщо видимiсть буде добра. Одного тiльки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тiльки помiтить грозу - одразу ж i спуститься, ризикувати не буде.
Поглядав на супутницю - сидить нiби спокiйно, а там хто його зна, що в неї дiється на душi.
А хмари - наче чорна вовна - поглинули апарат i не вiдпускають. Вiн, здається, i не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманiтному мiсивi. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помiтити - з кабiни вниз сповзають, стiкають пасма.
Посвiтлiло. Просвiт!
Отже, один "поверх" пробили. Над головою знову стеля - щiльне темно-буре склепiння. Але посвiтлiло мало, тут мусить бути свiтлiше... Сюди вже повиннi пробиватись променi - чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.
Але променiв не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнiшають. Наче настають вечоровi сутiнки. А може, й справдi вони вилетiли надвечiр? Так нi, нi, Петро добре знає, що нi. Вiдхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволiти... Супутниця теж звiльнила свою голову вiд шолома. "Нiчого, нехай, нехай, раз турбiна пiдйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, - подумав Яворович.
– Що я мелю - густа? Ще ж хмарнiсть не скiнчилася... Але вже скоро, скоро..."
I справдi, виднiшало з кожною хвилиною, Петровi наче полуда спадала з очей.
Вище, вище...
Сяйво так i хлюпнуло!
На темно-фiолетовому небi розкошує Сонце - велике, величне i веселе! Петровi хотiлося плакати вiд радостi - наче вiн цiлу вiчнiсть не бачив Сонця, не вiдчував його життєдайних променiв, його тепла...
На якийсь час вiн забув про все - i про Землю, i про Венеру, сховану пiд сувоями хмар, i, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотiла золота куля, пульсувала, нiби гiгантське невтомне серце, i вiн не мiг одiрвати вiд неї зачарованого погляду.
Та ось, нiби вiдчувши якийсь внутрiшнiй поштовх, вiн кинув погляд на венерiйку. Саме в цю мить сонцепоклонниця рiзко подалася вперед, пiдвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зiрвала захиснi окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.
"Чорне... Дивись, Людино, свiтило чорне".
Що вона торочить?
"Чорне, чорне Сонце...
– мiркувала свiтлопоклонниця.
– А казали золоте..."
– Воно золоте i є!
– скрикнув Петро.
– Золоте! А зорi ти бачиш, Нефертiтi? Скiльки зiр на небi, та якi великi, яскравi!