Измена. ZRA DA made in Ukraine

Кононенко Евгения

Минулої зими грип обминув їх. Але він написав вірш про грипозний туман, і вона тоді сказала йому: як важко, мабуть, тобі дався цей вірш, і він був вражений, як вона точно все відчуває.

Минулої зими в них усе почалось. У мами було нічне чергування, і він запросив Вероніку повечеряти з ним. Купив шампанське, витяг з антресолей фамільні свічники. Колись покійна бабуся, мамина мати, казала йому: запалиш свічки у цих свічниках у ніч свого весілля. Bін до блиску начистив ті мідні свічники шматком цеглини. Вони довго говорили про п’єсу, про трансформацію понять вірності

й зради в сучас ному розумінні. Вона розповідала, як у дитинстві мала ідею фікс розшукати фронтових друзів свого жахливого батька, бо мала дві мети: по перше вона шукала методів впливу на хулігана фронтовика. А по друге, їй здавалося, що відкриє таємницю, ніби батько насправді не був ніяким фронто виком, а був зрадником. Бо тільки зрадник може бити жінку і дітей, напившись, виганяти їх із дому, і на те не було ніякої управи, бо в міліції казали: він герой війни, ми не можемо поводитися з ним, як із простим злочинцем.

А ще того вечора Вероніка повторювала рядки з його пое зії «Ми захищаємо високу вежу, з якої вже давно зняли облогу», в яких бачила глибокий сенс. А він намагався їй пояснити, ніби хотів у цю поезію вкласти рядки про те, що висока вежа, яку варто захищати, все одно існує, тільки в нього не вийшло сказати про те надривно, але без пафосу.

– Про те буде інша поезія, - сказала Вероніка. Свічки танули у фамільних свічниках. Вероніка згадала, що в її кім натці в батьковому домі не було світильника на стелі, і коли перегоряла лампочка в настільній лампі, вона гасила недо палки прямо в емальованій кружці. Але не згадувала Вітьку, відчула, що зараз не треба. А він сказав їй, що прочитав її думки. Вероніка здивовано глянула на нього, а він сказав:

– Ти думаєш: нам так добре розмовляється про все. І не хочеться переходити до того, заради чого лишаються наодин ці. Але свічки догоряють… А тепер ти думаєш: навіщо мені поряд чоловік, який контролює мої думки? Ні, взагалі я не читаю думок жінки. Такі хвилини виникають дуже рідко…

То була правда. Вони з Веронікою багато разів згадували свій перший вечір, і вона саме так подумала. І вперше, і вдруге. А далі він сказав:

– Нехай те, що станеться зараз, буде ще краще, ніж наші довірливі розмови…

Висока вежа висіла над містом, І ясно зазирала у вікно.

Зітхала ніжність, клекотіла пристрасть, І зрада каламутила вино.

Мама говорила йому:

– Женику, навіщо ти дуриш голову цій милій жінці?

Адже за великим рахунком жінці треба не вірші читати, а полегшувати її життя. Ти здатний взяти на себе відповідаль ність за неї, розв’язувати її проблеми, заробляти для неї гроші, врешті решт? Женику, не думай про себе, подумай про неї! Що ти можеш запропонувати їй, крім пристрасті й ніжності?

– Це не так уже й мало! В неї вже був чоловік, що зароб ляв гроші! І вона від нього пішла! І це було ще ДО зустрічі зі мною!

– Я думаю не про тебе, а про неї! Для тебе це чудовий варіант! На сім років старша, з дорослою донькою! Ніколи не постане питання про одруження! Я тобі говорю як жінка, яка була в її стані! Скільки чоловіків хотіло проводити час зі мною отак при свічках, коли нікого немає

вдома. А мені якщо й хотілося, то чоловіка собі, батька тобі. Я не піддава лась на спокуси вечорів при свічах, але не в усіх жінок є моя сила!

Ці розмови виникали нечасто, але періодично. І одного разу він сказав:

– Замовкни! Більше я не слухаю твоїх розмов на цю тему! І вона замовкла, і розмови на цю тему більше не виникали, і він пишався, що зумів усунути матір від свого особистого життя. Але сумніви «що я можу дати коханій жінці?» зать марювали ті години високого щастя, заради яких тільки й варто жити на світі.

А тепер Вероніки нема. І мати сказала:

– Скільки житимемо, стільки будемо дивуватися жахли вій несправедливості світобудови. Молода жінка, гарна, талановита, на злеті життя. І померла такою молодою. А моя свекруха ще й досі десь смердить. Уже шість років не встає з ліжка.

Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женикові здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:

– Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?

– Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.

– Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?

– Це її син Євген.

– А ви… живете з мамою, чи приходите до неї в гості?

– Живу. А з ким я розмовляю?

– Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи.

А вона нібито була готова на примирення, а тепер поводить ся зі мною так брутально, так негарно. Кидає трубку, коли я дзвоню…

– Якщо ви щось маєте проти моєї матері, - різко перебив його Женик, - то скажіть це їй у вічі! А я не збираюся слухати вас!

– А ви подумайте, поміркуйте на самоті, я гадаю, вам варто зустрітися зі мною.

– А я гадаю, не варто!
– І все таки запишіть мій контактний телефон. Я вас прошу. І прошу не переповідати вашій матінці про мій дзвінок.

– Я нічого не скажу мамі, але не тому, що шаную вас, пане анонімнику, а тому що не хочу неприємних вражень для неї!

– Може, у вас є службовий телефон?

– Нема. Я працюю вдома.

– Вільний художник?

– Так…

– Ну то ми з вами колеґи! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвінка!

– Чекати не варто! Не дочекаєтесь!

– Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повто рюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла жінка.

– Не підла, а дурна.

– Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!

– Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова.

Ставила б своє «Отелло» і горя б не знала!

Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба стриматися. Від скандалів користі не буває. Точніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.