Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
– Ні, я так не думаю. Але мама дуже розхвилювалася, коли побачила його, і їй стало гірше, а в цій клятій лікарні нікого не було поряд, щоб вивести її з того стану…
– Якщо мамі й справді стало аж так погано від вигляду твого тата, що вона померла, це ще не означає, що він несе кримінальну відповідальність.
– Але ж є моральна відповідальність!
– Ну то ти забагато хочеш від звичайного мужика!.. Але, я гадаю, у випадку з Веронікою все складніше. Мій лікар - наш шеф прикріпив до нас лікарів зі служби святого Петра - сказав,
– Правильно! У мами була алергія на тата!
– Послухай мене, Віко. По перше, мого лікаря цілком можна вважати незалежним експертом. По друге, грип - це така напасть, від якої можна чекати всього. Від нього люди і сліпнуть, і глухнуть, і помирають. Мій Ярослав був золотою дитиною до шостого класу, поки не перехворів на грип і не став негідником. Грип - це як щури або комп’ютери, які завжди можуть викинути невідомо що.
– Так, мама мені розповідала про щурів у дідовому домі.
Вона для них ставила блюдечка з горілкою, щоб вони п’яніли й не стрибали в ліжко… Але ж мамі вже ставало краще! Я була в неї вранці того дня, коли ввечері був батько.
– Грип міг повернутися, я ж тобі кажу, це річ підступна, але мене насторожує не те. Я розмовляла з Дмитром. Він не міг прийти в лікарню без якогось запрошення! Він не знає вашої адреси, ви й досі на обліку в адресному бюро в його бетонці. Хто міг дзвонити йому? Якби мама захотіла поба чити його, вона б попросила тебе з ним зв’язатися.
– Вона б ніколи не схотіла його бачити! Навіщо він їй був потрібен?
– Ну, наприклад, вона могла захотіти взяти другий шлюб.
Для цього їй треба було б розлучитися з батьком. Адже вони були офіційно одружені.
– Мамі не треба було другого шлюбу! Щоб якийсь Женик прийшов у нашу квартиру, яку ми здобули такою кров’ю!
– Віко, то міг бути зовсім не Женик! Вероніка потроху здобувала професійний творчий рівень! А це кладе на жінку печатку обраності, робить її в якомусь сенсі особливо привабливою. Зростає ймовірність привабити цікавого й заможного мужчину.
– А вона весь час, поки ми були в Америці, замість того, щоб знайомитись із тамтешніми викладачами, перекидалася мейлами із Жеником.
– А між іншим, як там той Женик зараз? Чи дзвонив він після похорону? Може, його теж покликати на дев’ять днів?
– Тьотю Ларисо, якщо ви наполягаєте, щоб кликати батька…
– А це було б навіть ориґінально… Гаразд, із Жеником ми побалакаємо потім. Але з ним теж варто поговорити.
– Ви гадаєте, Женик щось міг заподіяти мамі? Та він саме лежав хворий вдома і не ходив до лікарні.
– Женик навряд чи міг щось заподіяти. Але він би міг дати деяку інформацію…
– Яку інформацію, тьотю Ларисо?
– Можливо, дуже цінну. Вчора мені дзвонив твій батько. І ти знаєш, що він мені сказав?
– Поняття не маю!
– Він сказав, що в тій триклятій лікарні працювала сані таркою жінка, яку він бачив у домі батька Вероніки.
– Яка
– Я не знаю, як її звуть, але я була у мами в лікарні тільки один раз і запам’ятала одне обличчя. Його не забудеш.
– Баба Зося і правда була дуже страшна зовні. Я не знаю, чому в неї було таке сизо чорне лице. Вона, здається, п’яни цею не була. Я її ніколи не бачила напідпитку. Але вона була непогана тітка. І проводила у відділення за гривню, а не за три сорок, як у комерційному віконечку.
– Я певна, що Дмитро не брехав, коли розповів про… як її? бабу Зосю. І взагалі, він не брехав.
– Тільки бив по обличчю, коли щось не так…
– Віко, він часто бив маму?
– Тільки один раз. Тоді, коли ми пішли. Хіба мало?
– Ну то це не називається «бив», це називається «вдарив».
– Хоч би як воно називалося, але я не хочу такого у своєму домі.
– Хто такого може хотіти? Але Дмитро дуже дорого заплатив за свою… нестриманість. Ти подивилась би на нього зараз! Він страшенно постарів, спав з лиця, згорбився. а був же як породистий кінь! З тих, що в зрілому віці стають ще вродливішими, ніж замолоду. Він вродливіший за Яросла вового тата. Я на мужиках розуміюсь!
– Ну, то батько й помстився мамі за те, що вона пішла від нього. Прийшов до неї, коли вона була хвора. Наговорив їй якихось жахливих речей… А тут іще його мати…
– Віко, ми з тобою йдемо якимись хибними шляхами! Я тобі вже казала: баба Марія померла у червні минулого року!
Ти ж розумна дівчина! То не будь тупуватою, як твій батько!
– Ну спасибі вам, тьотю Ларисо!
– Віко, твій батько й досі тільки те й повторює: Вероніка мала зі мною все!
– І по обличчю також.
– Віко, мама позбулася комплексів, пов’язаних з твоїм батьком! Вона не могла померти від того, що він прийшов до неї і щось їй сказав.
– Але вона була хвора!
– Ти ж сама кажеш, ніби їй уже тоді стало краще! І до того ж, коли їй і справді було дуже погано, коли вона марила, то згадувала про твого батька?
– Ні… Ні, не згадувала!
– Бачиш! Його не було в маминій підсвідомості! Це те, про що я тобі говорю. А про що вона говорила? Ти можеш пригадати?
– Вона говорила про театр… Плутала фрази, просто я розуміла, що то було про театр… Але дві фрази вона повто рила кілька разів до кінця, і я їх запам’ятала. Вона казала: у цієї п’єси має бути інший фінал! Віко, передай йому: у вистави має бути зовсім інший фінал! Я її заспокоювала, казала: мамо, ти одужаєш і скажеш сама все, що думаєш про п’єсу і про виставу. Ось. А ще одного разу вона сказала, і мені стало зовсім страшно, бо вона мене не впізнала, а говорила, ніби не до мене: облиште його, він же дорослий! Він сам знає, що йому робити! Потім їй стало краще, вона вже не марила, і я забула про ці слова. А вона, мабуть, подумки розмовляла з бабусею Марією - не знала, що її нема.