Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
– Це ти облиш! Будь ласка, ще два по п’ятдесят!
– гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню.
– Чого саме вам по п’ятдесят? Знову «Арарат» п’ятизір ковий?
То, виходить, кожний мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині…
– Тобі не заважає мій тютюновий дим?
– Аніскільки… - далі Лариса говорила йому речі, які можна було витлумачити як цілковито жахливі, але він не жахався, - Мені здається, Дмитре… ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не ви брався з
Чому померла твоя мати, Дмитре? Адже вона ще дуже міцно стояла на ногах. І потім, чому мені ніхто нічого не перека зував? Я ж усе таки родичка. Хоч ми з Володькою не бачи лися бозна скільки, але ми не розлучалися. Іншим разом він сказав би Ларисі, що, вочевидь, ніхто з родичів не зайшов до них сповістити про смерть старої Марії тому, що і вона, і її мати, Володина теща, були вкрай непри вітні до своїх сільських родичів. Майя Гаврилівна ніколи не пускала їх далі передпокою, навіть одного разу не пустила до туалету діда Василя, який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки сказала йому, де туалет на Лук’янівському ринку, мовляв, ці селюки не вміють користуватися ватеркло зетом. Сама Майя Гаврилівна користуватися туалетом вміла.
Дмитро завжди згадував, як ще давно, в радянські часи, коли туалетний папір був дефіцитним, Володьчина теща збирала в гостей за столом зужиті паперові серветки, мовляв, ще стануть у пригоді в туалеті. А також згадував несамовитий шквал сміху, коли запитав Майю Гаврилівну, чи не робить вона й навпаки? Але сьогодні він уже відсміявся. Мабуть, ніколи не сміятиметься до кінця своїх днів, скільки ще йому відміряно.
– Тобі дуже цікаво, Ларисо, що говорять баби в селі про смерть моєї матері?
– гірко запитав Дмитро, пригадавши, як на тому липневому обіді всі його учасники, навіть діти, жваво висловлювали свої думки про архаїчне мислення Марії Степанівни та її аґресивну цнотливість.
– Це пов’язане з Веронікою, Дмитре, і не тільки тою мірою, що все на світі пов’язане тисячами незримих таємних ниток, а ще й тим, що Вероніка їздила до твоєї матері у Блюхівку, перед тим днем, коли ви посварилися.
– А мені вона сказала, що їде зі своїм театриком до Сум на концерт до днів Незалежності, - вражено опустив свою чарку на стіл Дмитро, вихлюпнувши на стіл не менше п’ят надцяти гривень, - То навіщо її туди носило? І чому вона нічого не сказала мені?
– Вона саме тоді підходила до осмислення самого поняття зради в усій широті його семантичного поля. Вона хотіла поставити «Отелло» по новому, показати венеційського мавра рабовласником коханої жінки, а не щирим другом, якого ошукали. Адже друг, хоч би поряд було сто тисяч Яґо, ніколи не діяв би так, як отой чорний мерзотник, - схоже, Лариса під впливом Вероніки також зненавиділа Отелло.
– А потім вона зрозуміла, що силами аматорського колективу великої п’єси не поставиш. Значно краще було б зробити сучасну п’єсу, де якомога всебічніше розкрити питання зради й вірності…
Вони просиділи з Ларисою у кафе «Відень» ще годину, і Лариса не дозволила йому заплатити за коньяк «Арарат», рішуче тицьнула офіціантові свою кредитну картку. А потім вони блукали по місту. А потім їли сосиски з кетчупом у дешевому бістро при гастрономі. А потім знову йшли пішки Великою Житомирською, але не самою вулицею, а под вір’ями понад Дитинцем, не помічаючи вбивчого холоду цієї тяжкої зими, коли в самому тільки Києві від грипу померло п’ятнадцять чоловік, серед них і його дружина Вероніка, яка насправді померла для нього за півтора року до того. Але донька! В нього ще є донька Вікторія. Що з нею буде?
У Лариси за пазухою задзеленчав мобільний телефон.
– Зараз, Віко, зараз сонечко! Іду вже! Не хвилюйся, скоро буду!
Вони почали прощатися, хоча збиралися дійти до Хреща тика і розпрощатися вже там.
– Це мої мене смикають, бо я сказала, що після роботи піду до Віки. Вони вже й туди дзвонили. Я поки що не скажу дитині, що бачилася з тобою, а далі побачимо. Щасти тобі, Дмитре! Тримайся! Якось воно буде!
Баба Зося легко знайшла потрібний будинок. Навкруги були величезні садиби за високими парканами. І тільки у Захара Івановича - невеличкий цегляний двоповерховий котедж із похилим дахом і аварійним балкончиком. Cтара натисла на кнопку дзвоника біля воріт і довго чекала. Коли ніхто не відчинив, вона увійшла в подвір’я і постукала в двері будинку. Їй відчинив високий сивий лисуватий чоловік років п’ятдесяти шістдесяти.
– Ви Зося?.. Я не знаю, як по батькові.
– Баба Зося, не треба по батькові.
– Проходьте. Це всі ваші речі?
У баби Зосі не було ні валізи, ні сумки. Тільки великий клунок з казенної лікарняної ковдри.
– Всі. Більше нічого нема.
– За а арику, хто там? Хто там?
– лунає голос, наче з діжки.
– Зараз, мамо, зачекай хвилину, - кричить Захар Іва нович, і тихіше до баби Зосі: - Може, щось лишилося у вас в лікарні? То я міг би підвезти на машині.
– Оце все.
– Гаразд. Зараз я проведу вас до вашої кімнати. Ви можете відпочити, перевдягтися. А потім я вас поведу до мами.
Захар Іванович повів її по коридору. За скляними зачи неними дверима блиснула розкішна вітальня з кріслами і статуетками у серванті. Решта в цьому домі - старе й занедбане. В коридорі - книжкові полиці зі старими пожовклими журналами, одна з полиць завалилася, і пожовклі журнали купою лежать на підлозі. Відчувалося, що господарі не можуть дати ради всьому, що мають. Їй відвели велику кімнату на першому поверсі. Поліро вана шафа, у якій висять старі поточені міллю жіночі речі.
Трюмо зі старими смердючими пляшечками парфумів і великим дзеркалом - саме те, що треба для моєї пики. І величезне шлюбне ліжко - це також саме те, що мені треба, сумно подумала баба Зося. А ще їй подумалось: стільки просторих брудних помешкань у цьому місті заповнено всіляким мотлохом, і скільки бездомних у цьому місті не знають уранці, де спатимуть увечері… Гаразд, тепер піти до матері цього дядечка, оце ж вони тільки вдвох тут і живуть.
Спальня хворої на другому поверсі. Поряд - спальня Захара Івановича. А ванна і туалет - унизу. Отже, все вино сити за нею треба буде по крутих дерев’яних сходах. Це важ че, ніж бігти з емальованими суднами через коридор лікарні.
Але тут окрема кімната. А в лікарні ніколи не знаєш уранці, де спатимеш увечері. А коли хворих дуже багато, траплялося спати сидячи.
У кімнаті - той паскудний і навіть трагічний запах лежачих хворих, яких у родичів немає сил добре доглядати.
Мати Захара Івановича, Єлизавета Володимирівна, напівси дить у ліжку. Це страхітливого вигляду цілковито знебар влена стара жінка. І волосся, брак якого відчувається понад чолом, в неї біле, і губи, і очі, райдужна оболонка яких зли лася з білком. Тільки горять провалля чорних зіниць, і на обличчі різко окреслені чорні плями. Старість нікого не при крашає, але з матір’ю Захара Івановича вона повелася безжально. До того ж поряд на стіні висить чорно білий фотопортрет довоєнної білозубої красуні з підмальованими рожевими щічками.