Измена. ZRA DA made in Ukraine

Кононенко Евгения

– Зосю, я більше не можу тримати тебе тут. Через цю смерть у лікарні буде перевірка, тебе так чи так виженуть.

Працювати можеш і далі, і їсти тут можеш, але ночувати в лікарні щоночі - більше не вийде. Тільки у зміну, коли працюєш.

– Мені нема де жити, Ольго Павлівно. Я вже два роки тут…

– Я можу тобі щось запропонувати. Мій колеґа, також лікар, шукає жінку - доглядати його стару матір.

– Я не медсестра.

– Він лікар сам, робитиме ін’єкції.

– Ну,

уколи я вмію робити. Навіть у вену можу, - пох муро відповіла Зося, і Ольга Павлівна згадала слід від ін’єкції на руці в померлої жінки. Тепер усі вміють знаходити вену, подумала лікарка, а вголос сказала:

– Він платитиме тобі вдвічі більше. У тебе тут сто гривень, а він платитиме двісті. Плюс кімната і харчі. Вони вдвох живуть у великому будинку. Завтра вранці поїдеш до них.

– А може, сьогодні?

– Гаразд, іди збирай речі. Я йому подзвоню.

Ольга Павлівна набрала знову телефон Зарика.

– Вона згодна. І доглядатиме твою матір дуже добре, бо від цього залежатиме її житло… Так, дуже добросовісна. Єдине - вона страшнувата.

– Гадаю, не страшніша за мою матір, - відповів Зарик на тому кінці дроту. Він уже давно шукав санітарку, щоб доглядала паралізовану матір. І шукав саме бездомну, бо грошей у нього небагато, а будинок великий.

Ну все, баба Зося зникає з обрію. Тепер тільки молитися, щоб родичі нікуди не поскаржилися. Одна надія, що дочка ще мала, ну а чоловік… Вона зуміє з ним поговорити…

Планування помешкання було європейське: великий хол, три невеличкі спальні, куди, крім ліжка й шифоньєра, нічого не влазило. Але виконання європроекту було пострадянсько безладним: із вхідних дверей тягнуло таким несамовитим холодом, що сидіти у просторій вітальні передпокої було вкрай незатишно. Тому й перебралися до кухні. Хазяйка дому невтішно схлипувала, а двоє гостей, що прийшли побу ти з нею у важку хвилину, не знаходили слів, щоб заспокоїти її.

– Як вам не щастить у цьому домі, - нарешті заговорила дівчина, - спочатку дід, а потім мама… Може, тут… як її… несприятлива геополітична зона?

– Так, так, - підхопив хлопець, - таке буває! Тільки це називається геопатогенна зона, а не геополітична. Бувають такі згубні місця в містах. Але ж тут, навпаки, благословенне місце, оно Святу Софію видно з вікна! Правда, якщо хтось колись у цих стінах вмер не своєю смертю, то тим, хто жи тиме в них, не буде ні щастя, ні спокою.

– Ви ніколи не помічали тінь від шибениці на стінах?
– схвильовано запитала Люся.

– У старих будинках у центрі таке буває, - запевнив Костик.

– Але ж усі ці стіни перебудували! Тут було зовсім інше планування! Жодна внутрішня стіна не збереглася!
– загово рила Вікторія, - ми були перші, хто в’їхав сюди після капі

талки! Це, вважай, наново збудоване житло!

– А може, саме ті стіни, які відділяють помешкання від вулиці, накопичують неґативну енергетику і передають її наступним мешканцям, які в очі не бачили попередніх?

– Ні, цього не може бути, - рішуче не погодилася з версією гостей юна господиня, - зовнішні стіни повністю перетирали і наново фарбували. Що тут могло зберегтися?

В сімнадцять років смерть матері - це не тільки втрата близької людини. Це ще й втрата головної, а як немає батька - єдиної підтримки в житті. Дарма Вікторія зовсім не думає, що буде з нею, а весь час тільки про бідну маму. Вона не могла померти просто так! Жінка, яка тільки почала жити в трид цять три роки, не могла просто так померти в тридцять чотири! А може, вона й не померла в ніч із неділі на понеділок, тільки знепритомніла, а померла вже від того, що її розтина ли? Це все батько - краще б він був не приходив до лікарні!

– Моя мама нікому не хотіла зла!.. Але сама людського зла боялась. Так у неї було і з її батьком, і з моїм батьком.

Спочатку боялась, а коли страх минув, починала жаліти. А я їх обох ненавиділа і ненавиджу! Мама нікому не бажала зла. Ось воно й згубило її.

– А твій дід… від чого він помер? І взагалі, він помер у цьому домі?
– І в цьому, і не в цьому. Коли ми заселилися, тут ще довго були недороблені ґратки на балконах. А він уже погано орієнтувався і пішов з балкону на вулицю… Він звик жити біля землі. Там він, бувало, вилазив у двір через вікно, так йому подобалось.
– І він розбився?

– Так, серед білого дня. Я ще в школі тоді вчилася.

Начепив ордени на піжаму і пішов.
– І його, розбитого, занесли в дім?
– стурбовано запитала Люся, вперто шукаючи причини смерті Вітиної мами у поганому енергополі їхньої нової квартири.

– Ні, не заносили. Його відвезли до моргу. Звідти й ховали. А мама ще наполягла, щоб його провезли по вулиці Григорія Сковороди, аби ті, з ким він пиячив, могли з ним попрощатися.

– А ви освятили хоча б кімнату, де він жив?
– гнула своєї Люся.

– Там не святити потрібно, а знову робити ремонт. Ось погляньте.

Вікторія підвелася, пішла з кухні до безглуздо величез ного передпокою, куди виходили двері всіх трьох спалень, відімкнула ключем кімнату, де жив дід, увімкнула світло.

Костик і Люся жахнулися. На стінах були порізані шпалери в патьоках від якихось ядучих рідин, а також портрети Сталіна, Чапаєва і маршала Жукова. Паркет був порепаний від механічних пошкоджень і роздутий від вологи. Одна на одній стояли декілька старезних дерматиново картонних валіз.