Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
Він сам не знав, чому вижив. Від такого грипу не вижи вають. Смерть була б логічним завершенням його пошуків і втрат. До нього приходили різдвяні колядники і лікар з району. Йому вже все було байдуже. Хотілося тільки спокою. І не спокою, а забуття. Другий рік без відпустки. Другий рік душевної безпритульності. Зникла дружина. Померла мати. І він не вмів оцінити ці події. Він не знає, чому вижив.
Але вижив, і наприкінці січня повернувся до Києва. І мало не з порогу зняв слухавку, в якій звучав незнайомий мело дійний жіночий голос:
– Я прошу вибачення, це… Дмитро?
– Так…
– Ваша дружина, Вероніка Іванівна,
Йому пояснили, до якої лікарні йти, до кого звернутися, щоб його провели до Вероніки, в якій вона палаті, а він навіть не спитав, з ким, власне, розмовляв.
Він поклав слухавку і роздивився навкруги. Йому здало ся, ніби в його домі хтось був. Все було на своїх місцях: взуття і одяг в передпокої, сервіз у серванті у вітальні, простенькі чашки у шафі на кухні. Що ж не так, звідки це відчуття, ніби тут хтось був? В умивальнику стоять два келиха. В кутку - пляшка від горілки. Він нахилився, взяв ту пляшку і згадав, що її вони пили з дядьком Василем напередодні, як вирушили до Блюхівки. Цілком можливо, він витяг для тої горілки не склянки, а келихи. А ще в його помешканні жив ледь відчутний чужий запах. Він закурив, і той запах зник. Після такого грипу все може примаритись.
Наступного дня надвечір він зібрався до лікарні - йому сказали, вранці йти не варто, якщо він нікого не хоче зуст ріти. Він знав ту лікарню - вона була неподалік від інсти туту, де він вчився.
До хворих нібито нікого не пускали у зв’язку з епідемією грипу. Але у віконечку жінка з oбличчям, закритим операцій ною маскою, продавала талончики на відвідини хворих по три гривні сорок копійок. В маленькому вестибюльчику лікарні товклося повно всякого люду з квітами і целофано вими пакетами, і всі вони намагалися переконати жінку в масці пустити їх без талончика. Санітарка в білому халаті незворушно мила підлогу в цій тісноті, б’ючи відвідувачів шваброю по ногах.
– А чи можна покликати бабу Зосю?
– спитав її Дмитро.
– Вам до кого?
– санітарка, блимнула з напівтемряви хижими очима, не уточнюючи, хто вона: безпосередньо баба Зося чи особа, яка може виконати аналогічні функції.
– До Стебелько з дев’ятої.
– Зараз підемо, - санітарка зробила ще кілька рухів у людей під ногами, а потім ретельно замкнула відро з брудною водою і швабру з ганчіркою у комірчині, декілька рaзів перевіривши, чи добре замкнуто.
– Тільки підемо сходами, а не ліфтом.
– Сходами так сходами.
Вони піднялися на третій поверх, і він дав тій санітарці одну гривню.
– Ось відділення, - санітарка розчинила перед ним двері, - дев’ята палата - друга ліворуч.
Вероніка була неприємно здивована, коли Дмитро увій шов до задушливої палати. Вона змінилась. У неї знову довге волосся, як бозна скільки років тому. Завжди здавалася дівчинкою. У тридцять два мала вигляд двадцятилітньої. Во на не була красунечкою, як інші жінки, але дівчача зовніш ність робила її неймовірно милою для нього, і коротенька стрижка підкреслювала її юність. Тепер Вероніка вже не здається дівчиськом. На казенних подушках лежить жінка, дуже бліда, але це їй пасує. Вочевидь, нещодавно їй було дуже погано, але зараз, певне, краще.
Він приніс чудові троянди, яким вона навіть не зраділа.
Біля її ліжка стояло повно букетів і розкішний кошик із квітами - такі дарують акторам на сцені. Вона не вимовила цих слів, але все сказане нею можна було витлумачити як «навіщо прийшов?» Хто дзвонив, ніби від неї? Вона нікого не просила… Це точно, ніби хтось дзвонив? А звідки б він дізнався, де вона, якщо він навіть не знає, де вони живуть?
А ти хіба не знаєш? Так, і що робить Вікторія по закінченні школи, також не знаю. Я нічого не знаю про вас! Вікторія вчиться, і вчиться добре. Але ж я нарешті хочу знати, що сталося тоді! Я маю на це право! Я був не найгіршим батьком і чоловіком! У нас немає до тебе ніяких претензій, в тому числі й матеріальних. Ти хотів би поговорити? Давай вже не в лікарні. Але більше я не буду слухняною дівчинкою…
В палаті багато ліжок, здебільшого заслані. Та одне з них стояло розібране, як вивернуті нутрощі. Він намагався не дивитись туди. А ще під час їхньої розмови в палаті весь час мили підлогу. Знову дерев’яна швабра била по ногах, і хижі очі блимали з під білої хустки. Чи то була та сама санітарка, що привела його? Та ні, здається інша.
Він повернувся з лікарні з відчуттям великого неспокою.
Це не була смертна туга перших днів по тому, як Вероніка й Віка пішли. Це була інша, незрозуміла тривога, схожа на ту, яку викликали ревіння і грюкання на другій половині сільсь кої хати, де померла його мати і де він зустрів цей новий рік.
А вранці подзвонила дочка Вікторія.
– Мама померла сьогодні вночі. Якби не ти, вона була б жива!
– Боже мій!.. Та вона ж одужувала, в неї не було темпе ратури!
– Їй стало гірше відразу, як ти пішов. Друга хвиля грипу!
– То навіщо було кликати мене! Втім, яке це тепер має значення…
– Все має значення, все!
– Чим я можу допомогти, Віко?
– Нічим, Боже мій, нічим! нічим! нічим!
– Віка заридала і кинула трубку.
За вікном тремтів дрібний повільний сніг. Було сіро і тоскно. Він давно відчував, що його з Веронікою світ зава лився, i його не відбудувати. Але все урвалося так фатально… І донька!..
A все почалось (або все закінчилось?) того дня, коли дру жина тоскно подивилася йому в вічі й ледь вимовила безбар вними губами:
– Я зрадила тебе.
Далі все сталося миттєво: він люто стиснув зуби і з усієї сили зацідив їй кулаком у вилицю, - а як іще нормальний мужик має реаґувати на таке? Дружина затулила обличчя руками, тихо, жалібно заридала, і йому здалося, що плаче вона не від його брутальності, а від невідомих йому подій її життя, яке досі здавалося таким цілковито прозорим. …Того дня дружина повернулася з відрядження вранці, а він чекав на неї увечері. Мав зустріти її, було домовлено коли і де. А вона повернулася вранці в неприбраний дім, який він обіцяв прибрати до її повернення. Він не пішов на роботу, щоб усе спокійно зробити, і його роздратувало, що вона повернулася раніше, хоча він дуже сумував за нею, особливо вночі.
Він машинально увійшов до вітальні й завмер, притулив шись чолом до вікна. А дружина невпинно рухалась по хаті з кухні до ванни, до спальні, до кімнати дочки. Що вона робила тоді? Прибирала в хаті? Складала речі? Кілька разів йому здавалося: вона от от наблизиться до нього й несміливо торкнеться його плеча. От тоді б він кинув її на підлогу, що сили вдарив би ногою. В живіт, в обличчя! Але вона вперто робила щось своє. А він не знав, що робити йому. І він стояв, прикутий чолом до вікна, і тупо дивився на будинок навпроти, довгий бетонний будинок.