Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.
– Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, - каже вона.
Двоюрідні братик і сестричка виходять у хол, Лариса з Дмит ром лишаються наодинці.
– Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значно краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави мати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш удома і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення…
– Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі
До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, й зі словами «щоб він нам не заважав» виходить у передпокій і знову вертається.
– Ти його не дуже напувай, Віко, мені його вести назад.
– А він скоро засне, - відповідає Вікторія, - а потім проспиться і буде, як огірочок.
– І далі до батька:
– Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд!
Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була б проти.
Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батькові, під’ї хала до нього, випила з ним чарочку на кухні…
– Ти б не дуже пила, Віко, - каже Лариса, - бо я дуже б хотіла, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні мамині години. Дмитро останній з нас бачив її живою.
– Отже, засідання веду я, - твердо оголосила Лариса.
Запитання номер один: чому ми вважаємо, що Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватися з цього питання.
– По перше, мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!
– На жаль, доню, це несерйозне пояснення…
– Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуаль ного буття дає організму сили опиратися будь яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!
– Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачу ваніший за рак.
– А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?
Вікторія і Лариса обмінялися виразними поглядами.
– Це мама Мурчика, - відповіла Лариса.
– А чи можна запитати, хто такий Мурчик?
– Це… як би це краще сказати.. це… автор п’єси «Дорога Зради», яку Вероніка ставила в своєму театрі «Трясоспис».
– Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тату, маєш його неодмінно побачити!
– Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль… Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на поставлене питання.
А ти відповіла тільки «по перше».
– Добре. По друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! Але чомусь це ста лося, коли їй стало значно краще. А по третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані - це алергійна реакція, а не симптом грипу.
– Дмитре, яка твоя думка з цього питання?
Дмитро зітхнув. У нього
– Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла…
– Тобто ти стверджуєш, що твій прихід не міг викликати в неї нового загострення хвороби?
– Стверджую! І лікар Ольга Павлівна, з якою я розмовляв сьогодні, може це підтвердити. А також стверджую, що мені дзвонили напередодні. Сказали, щоб я приїхав саме до цієї лікарні. Щоб звернувся до баби Зосі. А також стверджую, що бачив бабу Зосю в домі батька Вероніки на Подолі вісімнад цять років тому, коли приходив туди по речі Вероніки.
– А може, ти помилився щодо баби Зосі?
– Віко, ти бачила її сама. Другого такого обличчя немає. Її побачиш один раз - і впізнаєш через п’ятдесят років.
Більше того. Саме з нею я домовився, щоб вона винесла одяг твоєї мами. І вона все це зібрала і подала мені через вікно, що виходило на вулицю, до Дніпра. Щоправда, я не знав, що ту жінку звали Зосею.
– Я чому питаю, чи ти не помилився. Мама не казала мені нічого такого про неї. Вона не казала, ніби то її давня знайома. Хоча вона дуже багато розповідала мені про своє життя в батьковому домі.
– У тебе все, Дмитре?
– Наразі все.
– Але не все у Вікторії. Розкажи про дзвоники чи то з Дубового, чи то з Блюхівки.
– Так! За декілька днів до того, як усе це сталося, сюди дзвонили. Я була певна, що то була бабуся Марія…
– Бабуся Марія померла дванадцятого червня минулого року. Я провів її в останню путь. Я стояв біля її труни над розритою ямою. Я бачив, як накривали її труну, я кидав на неї землю. А вже цього січня я встановив хрест на її могилі.
– Я не певна, було дуже погано чутно! Я не знала, що бабуся померла!
– Але ти чомусь подумала, що то був дзвоник не з Києва?
Були не такі сигнали?
– Ой, я не пам’ятаю, чи то були міжміські сигнали, чесно кажу, не пам’ятаю. Я прийшла від мами дуже втомлена. Це було ще тоді, як мамі було погано.
– Ти не можеш пригадати, коли саме був той дивний дзвоник?
Вікторія підійшла до календаря на стіні.
– Мами не стало в ніч з неділі на понеділок, в ніч з двад цять п’ятого на двадцять шосте. А до лікарні вона потрапила сімнадцятого, ми викликали швидку. То була субота, її завезли до чергової лікарні. Вісімнадцятого я туди дзвонила, не додзвонилася, поїхала туди. Мамі було зовсім погано, і ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте я в неї сиділа. Я пішла додому, подзвонила Женику. Ні, він сам дзвонив… Потім він пішов до мами і сидів у неї ніч, хоча потреби вже не було.