Кінець світу. Том 1. До…
Шрифт:
Іудейсько-римського літописця Йосифа Флавія звинуватити у симпатіях до майя немає жодних підстав, тим паче що його літописання відзначаються науковою коректністю на рівні вимог сучасного ВАКу, тобто він описував те, що було, а не гнав різного роду фантасмагорію, як це роблять теперішні його колеги-історики, що справді гіперболізують перемогу Сталіна над Гітлером, опускаючи той факт, що то була перемога коаліції, а не одного русифікованого грузина, а потім, після 22 червня у полон Гітлеру здалося майже чотири мільйони червоноармійців і аж ніяк не із заклинанням на вмираючих устах «За родіну! За Сталіна!».
Так от Йосиф Флавій зафіксував такий факт, що талісманом в історично реальних спартанців були кістки їхнього кумира Ореста, який мав зріст 3,5 метра, про що свідчать ті самі кістки. «Їхні тіла були велетенськими, а обличчя відрізнялися від звичайних людських облич, що бачити їх було дивно, а слухати, як вони говорять, страшно», – це уже узагальнення Йосифа про сучасників Ореста.
Радянські вчені могли, якщо була б така вказівка із ЦК партії, запросто звинуватити Флавія у буржуазному націоналізмі – чи то італійському, чи то ізраїльському, але вони не могли нікуди подітися, коли описували знайдене на території дружньої соціалістичної Монголії у роки будівництва Дніпрогесу поселення… велетнів, про що свідчили розміри тих же, улюблених спартанцями, гомілок та інших нетлінних костомах.
Але повернемося із Монголії у Мексику, у музей Вілья-Армоза. Тут зберігся один археологічний експонат – та сама голова, що ширша, ніж довша. Якщо ви захочете сфотографуватися із цим «головастиком», що накаркав нам кінець світу, то лише його маківка, без тулуба, буде на знімку, як і наяву, вищою від вас, якщо, звичайно, ви не гравець провідного клубу NBA.
Але дамо собі спокій із таким параметром, як зріст. Посеред літа наше телебачення сповістило українську націю, що найвищому серед майже семи мільярдів землян громадянину, етнічному українцеві із Черкащини Леоніду Стаднику наші ескулапи спільно з стратегічними партнерами із США зробили операцію, щоб козарлюга більше не ріс. Видалили йому цей нетрадиційний гормон, що не давав зупинитися хлопцеві у його невтримному видовженні. Нащо? Може б, предків майя наздогнав?
Точно невідомо, як у майя був розвинутий піар і наскільки активно вони користувалися послугами зарубіжних політтехнологів, але заплітати коси – то було улюбленим способом прикрашати їхні еліпсоподібні голови і дебелі тілеса. На відміну від української традиції, на Юкатані так робили не тільки жінки, й не тільки із опозиційних партій, а усі поголовно, а так само й чоловіки – поголовно із косами. До пояса!
Ви не замислювалися – звідки у нас така пристрасть політичну орієнтацію ідентифікувати кольорами? Плем’я помаранчевих воює із племенем голубих. А сталінські динозаври помахали своїм червоним коцом перед національно стурбованими тільцями, і реакція, як на кориді, не забарилася. Реакція на сталінізм із піною на устах.
Майя теж мали, як і нинішній український політикум, точно розписану за кольоровою приналежністю ідеологему. Раби, спадкоємцями яких є нині більшість населення України, що живе за межею бідності, мусили бути розмальованими для впізнання у чорно-білу полосу. Воїни вкривали свої мужні тіла чорно-червоними барвами. За таку прихильність їх би нині прийняли в ОУН, оскільки партійний прапор цієї резонансної партії вичленив саме ці барви веселки. А голубі тіла носили репрезентанти найвищої касти – жерці. Інтелектуальна еліта. Ті, що були носіями фундаментальних, езотеричних знань. Вибачте, але коли йдеться про інтелектуальну верству у владі, сучасних аналогій привести не можу. Категорично не було серед майя помаранчевих. Хроніки не містять тверджень, що вони були заборонені чи їх пересадив аналог Печерського суду.
Судячи зі всього, олігархів серед майя так само не наплодилось навіть в умовах соціально-економічного розквіту. Нині їх можна впізнати за пристрастю мати якомога більше віл та котеджів у Кончі Заспі і Монако, у Карпатах і на Канарах.
Напевне, це вже занадто щодо ігнорування матеріальних благ, нагромадження яких є смислом життя сучасних землян. Але оті юкатанські гуллівери сповідували просто нищівний мінімалізм – дім не повинен пережити того, хто у ньому живе.
Та й що то були за доми. Тимчасові помешкання під час тимчасового перебування на цій планетці – так вважали ті, які мали знання про тисячі планет, і не в одній нашій домашній Сонячній системі.
Стіни – сплетені дерев’яні прути, а дах над головою – пальмове віття. Коли господар дому відходив у кращий світ, його хоронили тут же, де він жив. Де була підлога, там копали могилу. І колишня хижа ставала святилищем для вдячних нащадків, які собі зводили пристанище десь поруч.
Якби ви завітали до них у гості із запитаннями, чому своїм календарем вони не дають нам шансу, гостинні майя почастували би своїм улюбленим шоколадним напоєм, а відтак накрили би стіл із авокадо, папаї, гуави, а на друге подали би делікатесне блюдо із м’яса черепах і ігуан.
У процесах фізичного забезпечення життя, зрештою, нічого аж такого особливого. Полювали-воювали, їли-пили, що Бог послав. Але от духовний світ – тут куди складніше, відповідальніше. Про душу вони дбали – куди там тлінне тіло, хоч і розмальоване у розмаїті кольори, крім помаранчевого. Душею турбувалися, як і ми, християни, змалку. От як засвідчує появу на світ Божий новонародженого майя археолог Ерік Томпсон: «Під звуки молитов про здоров’я і благополуччя дитини обрізають її пуповину спеціальним ножем із обсидіану, який після цього належить викинути у річку. Обряд позбавлення пуповини вершиться на спеціальному помості, вимощеному зернами маїсу, які омивалися кров’ю немовляти. Потім це скроплене насіння коптили і висаджували. Урожай, що виростав, саджали знову, і це вже вважалося плодами праці цієї нової людини, яка скропила блага своєю кров’ю».
Якщо вчитатися, як вони благословили молодняк на щасливе життя, то я не можу втриматися, щоб не назвати це, як і в нас, – хрещенням! Жрець омивав юні створіння освяченою водою та ароматичними запахами. А перед цим відповідальним актом батьки їхні зберігали суворий піст.
Різниця лише в тому, що хрещення, за звичаями майя, відбувалися не як у нас, невдовзі після народження і поодинці, а гуртом для всіх малюків племені і після трьох років.
Щодо сім’ї та шлюбу, то у них із цим було суворо. За шлюбну зраду – смертна кара. Не хочеш дбати про вогнище, у якому відтворюється життя людське, плати за непослух власним життям. Та ще як! Потерпілий чоловік, дружину якого звів з путі істинної сусід, мав право особисто вбити кривдника. Правда, не власноруч, а каменюкою по голові. Іноді цього було замало. Могли закаменувати і дружину розпусника – за те, що не вберегла від гріха свого судженого. Прямо скажемо, несподіваний поворот теми.
Перед смертю майя так само сповідалися, залишаючи відпущені гріхи на цьому грішному світі і йдучи з надією на помилування перед очі Творця.
А пам’ять про покійника зберігалася у дуже своєрідний спосіб. У нас – усе просто: закопали прах у земну кулю, а над могилою поставили пам’ятник, що від слова – пам’ять. А вони робили так: помер батько у сім’ї, від трупа вже колишнього глави родини вдячні нащадки відрубували голову і варили у казані, щоб очистити від м’яса. Потім належало від черепа відпиляти задню частину тімені, залишаючи лише передню із челюстями і зубами. Із цього напівфабриката із застосуванням особливої смоли виліплювали образ таким чином, щоб він був схожий на живого володаря черепа. Ці художні витвори ставали сімейною іконою, до якої ставилися із особливими сакральними почестями.