Карло Сміливий
Шрифт:
— Артуре, я дарую тобі, але скільки печалі ти мені сьогодні завдав!
— Батьку, — відказав молодик: — пробачте, Я вчинив вам тяжку кривду: тільки ж вірте, я сподівався, — так вийде на краще.
— Дякуй, сину мій, долі, що роблячи краще й слухаючись самого себе, ти дивом уникнув страшного загину. Артур на те відповів:
— Цим зобов'язаний я ось кому, — він шанобливо показав на Анну.
— Я складу їй подяку, коли дізнаюсь, як можу її віддарувати. Але, Артуре, чи гідно чоловіка, щоб йому допомагала жінка, коли це він має жінкам ставати в допомозі?
Артур спустив очі долі. Він аж зашарівся.
Арнольд
— То не сором, юначе, що ти послухав поради, чи що тобі допомогла унтервальденська дівчина. Знай, наш вільний край, його свобода — однакова заслуга і його дочок, як і його синів. А ви, шановний гостю, дожили сивого віку, то ж чимало вже бачили й мусите знати: часто дужого рятує слабший, а гордовитого — тихий і покірливий.
— Я принаймні знаю, — ґречно на те англієць, — що не слід без потреби сперечатись із господарем, який мене люб'язно прийняв під свою стріху.
І ласкаво глянувши з глибокою любов'ю на сина, він повернув із усіма до будинку. За кілька хвилин спокійно вступив у розмову з Бідерманом на якусь зовсім сторонню тему.
Артур мав нагоду уважно роздивитись Бідермана. Мужня й невимушена постать дивно поєднувала старовинну простоту та грубу величність. Вбрання було схоже на одяг молодої Анни.
Поверх нижньої одежі, багато коротшої, ніж у дівчини, до колін, — щось на зразок теперішньої сорочки з вирізом тільки на грудях. Високі немов чоботи на ногах, стан підперізує пояс з буйволового реміння, з срібною застібкою, а на голові шапка з куниці, також прикрашена сріблом. Просте вбрання, немов усе з вовни гірських вець та з футра забитих на ловах звірів. А проте, увесь вигляд власника примушував усіх ставитися до нього з великою пошаною. Якже могло бути інакше скрізь, де він з'являвся, за тих войовничих часів? Високий на зріст, дужий, широкий у плечах, товстелезні м'язи, мов Геркулесові, йому виступають на тілі. І відкрите чоло, відвага та мужність у синіх очах.
Він ішов, навколо сини й родичі, покірливі, з повагаю, — він проводир. Дорогою розмовляв із старшим Філіпсоном. А юнаки пильно поглядали на Артура. Час од часу питали півголосом Анну, про що — він не чув; відповідала коротко й нетерпляче. Вони на те чим-раз більше сміялись, і Артур не міг не подумати, що глузують із нього. Розумів, однаково ж реготали б із кожного, хто не спроможен перейти краєм безодні так твердо й безстрашно, мов вулицями в місті. Проте його опала гризота, тим молодикові тяжча, що була тут ця дівчина. Даремно намагався потішати себе; адже юнка жартів не поділяє, вона поглядами, здається, й словами тим докоряє своїм юнакам. Але болем стискалося серце: може ж то тільки людяність?
— Вона також повинна почувати призирство до мене, — міркував собі Артур. — То спричинилась звичайність, що ховає зневагу під машкарою милого співчуття. Бо ж що вона знає за мене? А те, що бачила… Ех, коли б їй знаття, який то я хоробрий і відважний! — гордо докинула думка, — отоді то вона більше б мене поважала…
Тут увійшли мандрівники до оселі Арнольда Бідермана. Вони опинилися. в просторій залі, одночасово ідальня й вітальня — де вже все було наготовлено до обіду. Зацікавлено розглядались навколо. По стінах висіло хліборобське знаряддя та причандалля до ловів. Але старому Філіпсонові, скоро звів голову, одразу впали
Обізнаний із історією швайцарської революції, був певен того, що перед ними трофей предавніх воєн між горянами та їхнім колишнім паном-феодалом.
Попросили до столу. В кімнаті одразу стало завізно. Сюди зійшлись чисто всі, хто жив під Бідермановою стріхою. Численне товариство взялось до смачного обіду. Давали баранину, рибу, різні молочні страви, а тоді найулюбленіші ласощі — м'ясо диких кіз. Господар припрохував гостинно й невимушено, просив чужинців довести своїм апетитом, що вони такі вдоволені з його частування, як йому того хтілося. Він розмовляв із старшим подорожнім, а всі, юнаки та інші, їли мовчки.
Вже наприкінці обіду повз велике вікно майнула чиясь постать Артурові видалося, що на всіх, хто бачив її, вона справила велике вражіння.
— Хто то був, ви не бачили? — поспитав Бідерман тих, що сиділи навпроти.
— Наш кузен Рудольф, — хапливо відказав йому син.
Всі молодики, видимо, а надто Арнольдові сини, з того страшенно зраділи, а батько родини зовсім, здавалося, настрою такого не поділяв, поважно й спокійно промовив:
— Ваш брат у других — що ж, прошу до гурту, запросіть но його сюди.
Тройко юнаків скочили на рівні ноги, кожен наввипередки хтів перший стрінути молодого гостя.
Той увійшов — високий, вродливий і жвавий. Густе темне кучеряве волосся, вуса на колір такі самі, тільки ще темніші, на голові маленька шапочка насунута на бік. Вбрання мало такий самий вигляд, як і Арнольдове, але сукно тонке, німецьке, й коштовні добірні прикраси. Один рукав темнозелений, химерно обкладений галунами, погаптований сріблом, а цілий одяг яскраво червоний. З-за поцяцькованого золотом пояса стримів із срібним держалком кинджал. Типові середнєвічні чоботи з довгими загнутими догори носками, а навколо шиї золотий ланцюг з великим золотим медальйоном — ось і увесь брат у других Арнольдових синів, Рудольф фон Доннергуґель.
Миттю його оточили всі Бідерманові сини. Знати було, вони мали його за привідцю. І то справді його наслідувати вважала за потрібне вся швайцарська молодь. Ходу, одяг, рухи й думки переймав кожен, хто додержував владної моди, — тут чепурун був незаперечний ватажок.
Але Артур Філіпсон помітив ще дещо. З цілого товариства — двоє й на думці не мали так запопадливо, з такою пошаною панькатись із отим молодиком. І це безперечно — Арнольд Бідерман не гаряче й не прихильно привітав юного бернця, — з Берну бо родом був господарів небіж.
Юнак витягнув з кешені запечатаного пакета, — з глибокою пошаною дав до рук Бідерманові, і немов сподівався, що ось дядько прочитає папери й з цього приводу щось йому скаже.
Але той і в гадці не мав. Попросив його сідати й пообідати з ними. Рудольф ввічливо відійшов і сів біля Анни, — ґречно йому поступився місцем один Арнольдів син.
А дівчина також, — помітив Артур, — зовсім байдуже поводилась з гостем. Той так упадав, усяково намагався припасти їй до вподоби! Де б їсти, як годиться, а він куди там — щось тільки й думає, видно, на неї.