Карло Сміливий
Шрифт:
— Бо його завжди натиралося воском та маслом і трималося в порядкові, як трофей славетного дня. Навряд щоб вам справила приємність його історія, бо той день, що я кажу, був фатальний для вашої країни.
— Е, байдуже, — відказав Філіпсон, — моя країна так багато дістала перемог! її діти можуть спокійно слухати про якусь там одну поразку. Але я не знав, що англійці воювали в Швайцарії!
— Не як нація ціла, — відповів Бідерман. — Але за життя ще мойого діда ось що було сталось. Численний загін із різної різноти, але найбільше англійці, нормани та гасконці зробили наскок на Арґау й на сусідні місцини. Перед вів славний вояка
Він замовк і сумно схилив старечу голову. Тоді провадив далі:
— Але ось, нарешті, ми зійшлись з ними під Бутішольцем. Кров вершників змішалась з кров'ю їхніх коней… Високий горб укрив людські та конячі кістки — його й досі називають Англійська могила.
Тривала мовчанка. Хвилини за дві Філіпсон сказав:
— Хай легка їм буде земля! Коли винні були, — розплатились життям. Хай сплять собі з миром!
— Так! Хай сплять з миром вони та всі інші хоробрі мужі! Мій дід воював у цьому бою. Відтоді цього лука ретельно зберігає наша родина.
Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.
— Треба піти подивитись, як там наші молодики.
Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.
На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.
— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?
— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.
— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!
— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом… Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:
— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.
— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.
— І стрельнувши невже він улучив?
— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі…
— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.
— …а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.
Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:
— Якщо ваші очі справді
— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.
— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?
— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.
По хвилевій мовчанці додав:
— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.
— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.
— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.
— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.
Він відібрав Анні папірця. Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.
— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?
І він уголос прочитав:
«If I hit mast, and line, and bird,
An English archer keeps his word.
Ah! maiden didst thou aim at me,
A single glance were worth the three» [2] .
— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.
2
Коли влучу в стовпа, мотуза та птицю
— додержує слова англійський стрілець.
— О, дівчино, що була ласкава до мене!
Твій погляд один за всі три постріли дорожчий!
Тоді він поважно вдався до Рудольфа:
— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.
— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!
— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.
Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.
— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.
— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм…
— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти…
Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.