Карло Сміливий
Шрифт:
Попереду розташовано дужий артилерійський загін. Філіпсон одразу впізнав начальника — то був Генрік Колвен. Англієць зовсім простого роду, він вславився своїм умінням ходити біля гармат, які тоді нещодавно були з'явилися. Скрізь прапори, пишні начальники, довжелезні ряди чудесних коней, що іржали, тупотіли копитами, скидали гривою, нарікаючи на бездіяльність. Салдати весело товпилися навколо мандрівних співців, або бенкетували в маркітанськик наметах.
Нарешті, подорожні дійшли намету самого герцога. Перед ним вітрець розвівав величезного гарного прапора з гербами держав шістьох країв, графа п'ятнадцятьох графств, що вступати з ним у війну боялась ціла
їм одразу дали намета недалеко герцогського, внесли туди їхні речі та подали різні наїдки.
— Будьте готові, герцог, мабуть, незабаром по вас пришле, — сказав їм слуга.
Справді за кілька хвилин старшого Філіпсона покликано й приведено з заднього ходу до тієї частини герцогського намету, де за дерев'яною перегорожею та щільними завісами була внутрішня герцогова кімната, власне, та, де він сам жив. Тут усе було дуже просте, як і герцогове вбрання — разючий контраст з пишнотою навколишніх наметів. Герцог взагалі був людина хаотична. На столикові лежали різні щітки та гребінці, що їх давно треба було б повикидати й замінити на нові, а тут само поруч, серед шкіряних поясів та всіляких дрібниць, лежав ніби випадково величезний діямант — славетній Сансі — три рубіни, що їх називали три Антверпенські брати, ще один великий діямант — Фляндрська лямпа, — так називали його — та кілька дрібніших дорогоцінних камінців. Така сумішка була дуже характерна для вдачі самого герцога. Карло Бургундський назустріч Філіпсонові голосно сказав:
— Просимо, просимо, Філіпсоне! Просимо чужинця з тієї землі, де купці — королі та найперші вельможі. Якого ще краму привіз мені на спокусу. Ви хитрющі люди…
— Нового краму не маю, — відповів Філіпсон: — я привіз усе те, що й першого разу, сподіваючись, що тепер ви приймете ласкавіше.
— Гаразд… Філіпсоне — так, здається, тебе звуть. З тебе недосвідчений крамар, або мене маєш за дурня, приїжджаючи вдруге з тими Самими речами. Нове й нове — ось головне гасло торгівлі. Твій лянкастерський крам був цінний свойого часу; я купував, як і всі, і, мабуть, багато платив. Але тепер мода на йоркський.
— Може бути — де-інде. Але для таких душ, як ваша — вірність, честь та любов до правди є дорогоцінності, що їх жодна зміна думок чи смаку не може викинути з моди.
— Правду мовивши, благородний Оксфорде, я ще й досі шаную ці старовинні почуття: тим то так і поважаю тебе. Але моє становище дуже важке. Досить маленької помилки на цей критичний момент, і я можу зруйнувати всю побудову, що веде мене до мети мойого життя. Затям це гаразд! Сюди приїхав старий твій знайомий Блекборн, що його звуть Едвард Йоркський та Лондонський. Він має безліч луків та списів — стільки не було ще у Франції з часів короля Артура. І ось він пропонує мені взяти участь у торгівлі його; тобто пропонує йти в парі з Бургундією, виганяючи старого лиса Людовіка. Англія пропонує скласти з нею спілку проти мойго найхитрішого й непримиреннішого ворога, дає мені змогу скинути ярмо підданства й знестися на великого державця. Як ти гадаєш — я можу опиратися такій великій спокусі?
— Вам слід це питати в кого з бургундських порадників. Бо це руйнує мої наміри, і я не можу безстороннє казати.
— Проте, я питаю тебе, благородну людину. Що можеш мовити проти? Кажи відверто свою думку!
— Я не знаю — ви ніколи не маєте жодного сумніву щодо успіху тієї справи, на яку ви вже зважились. Але бувають обставини, коли така впевненість може довести до загину. Справді, — англійська армія… надходить зима… де ви дасте їй приміщення? Як прогодуєте? Хто їй платитиме? Невже візьмете все на себе, щоб аж на весні дати їй змогу вийти в похід? Будьте певні, англійська армія ніколи не могла й не може воювати, доки не перебуде поза своїм островом хоч деякий час. Бо їй ще треба вивчатися військової роботи. Нема здібніших на світі людей до війни; але вояків ще ж треба вивчати. Вам доведеться робити це своїм коштом.
— Хай! Я гадаю в Нідерляндах є чим прохарчувати їх кілька тижнів, є села, де можна дати приміщення…
— А потім? Ви йдете на Париж, приєднуєте до корони, що вкрав Едвард, ще одну державу… Повертаєте йому все, що Англія коли будь мала в Нормандії, Мені, Анжу, Гасконії, скрізь… Ну, а на Едварда ви можете покластись, коли ви зміцните йсого могутність, коли він буде величніший за самого Людовіка?
— Заприсягаюсь, ти вгадав! Це мене найбільше тривожить. Хоч Едвард мені й шваґер…
— А ми знаємо, — казав далі Філіпсон, — що кревні зв'язки не дуже інколи стають у пригоді.
— Так, так, твоя правда… Кляренс зрадив свойому свекрові, Людовік отруїв брата… На це сподіватись не можна. Але що виходить взагалі. Людовік воює з Едвардом, а мені однаково — хто переможе, бо один ослабне, а я зміцню свою державу. Англійці битимуть французів довгими стрілами, французи руйнуватимуть тих потихеньку, хитрощами й знищать також армію. На весні ж я стану до бою з військом вдвічі проти них обох і тоді…
— А коли ваша величність зволите хоч трохи допомогти найблагороднішій справі, невеличка сума грошей та кілька загонів, що придбають здобич, що набудуть слави — це все потрібне, щоб повернути лянкастерському родові неправдою відібраного престола.
— Я бачу, Оксфорде, — зауважив герцог, — ти зразу берешся до діла. Але ми стільки вже бачили з тими йорками та лянкастрами, що, правду мовивши, вже не знаємо чия правда, хто винен і до кого прихиляється нарід. Мені вже все в голові перекрутилося від цих надзвичайних переворотів в Англії.
— Це доводить, державцю, що переворотам не край і ваша допомога може допомогти справедливості.
— Ви, англійці обидвох партій, надто зарозумілі, гадаючи, що справи вашого скаженого острова цікаві цілому світові. Ні Йорк, ні Лянкастер, не Блекборн, ні моя родичка Маргарета Анжуйська мене не піддурять, навіть з допомогою Джона де-Вера. Хто закликає сокола з порожніми руками!
Оксфорд герцога знав. Він дав йому виговоритись, вислухав спокійно обурення гнівного герцога, немов би йому вказують, що та як робити, а тоді промовив:
— Невже це я чую благородного Бургундського герцога? З кого беруть приклад всі європейські лицарі. Невже це каже він, ніби не бачить жодної причини допомагати лянкастрам! Адже такого державця чекає слава, коли він один за цієї зіпсованої доби виконає обов'язок великодушного лицаря та великого монарха.
Але тут герцог поклав йому руку на рам'я.
— Не забувай також про п'ятсот музиків короля Рене, що запищать на свої сопілки, вихваляючи мене та свойого старого Рене, який крикне: «Ловко воював герцог, добре граєте музики». Одне скажу тобі, Джоне Оксфорде: коли ми з тобою ще носили юнацьку зброю, слова: лицарська честь, слава та інші були дуже пристойні символи на наших білих щитах і достатні повставати на бій. Але тепер доводиться давати величезні гроші, відсилати за море фльоти, і я гадаю нашим підданцям треба кращої причини, щоб втягнути їх у війну. Так роблять справи на світі, і скажу тобі правду, Оксфорде, я маю намір іти цим шляхом.