Карло Сміливий
Шрифт:
— Його високість дуже добре робить, що п'є самі холодні напої.
— Цілком згоджуюсь з вами. Я знав герцога Карла, коли він був ще граф Шароле. Що й казати, гарячий на вдачу він був, але який тихий проти теперішнього — запального, шаленого. Це — від успіху. Його хоробрість і успіх в боях спричинились до того, що з дрібного принца, який платив податки, він знісся на наймогутнішого державцю в Европі; великий тепер та незалежний. Але сподіваюся він лишився великодушний, як і колись.
— Сміливо можу засвідчити! — вояка зрозумів слово «великодушність» в обмеженому значенні щодо грошей. — Герцог
— Було б добре, одначе, щоб його ласка припадала самим вірним та благородним людям, як от ти, Колвене. Треба надійних йому людей. Я знаю більшість найстаровинніших бургундських родин. Де вони? Чом так мало їх у герцогському таборі? Я бачу прапори, штандарти, позначки; але навіть мені, що стільки років знав французьку та фляндрійську шляхту, герби їхні цілком невідомі.
— Оксфорде, — відповів генерал: — не гаразд, що ви гудите вчинки герцога Карла мені, людині, що працює у нього. Але воно таки правда; останніми часами герцог надто довіряє чужим воякам і надто мало своїм. Воліє утримувати численне військо німецьких та італійських салдатів, замість виявляти ласку лицарям. Німці досить чесні люди, як їм вчасно платять; але борони нас доле від герцогських найманих сил, від начальника італійського війська Капмо-Басса — той тільки й чекає слушної нагоди продати Карла.
— Невже так зле?
— Я такої думки за нього. І боляче чесному англійцеві служити в армії, де верховодять такі зрадники. Але що робити, як немає нагоди воювати в моїй власній батьківщині! О, я так мрію за це — може ж знову розпаляться в нашій дорогій Англії благородні громадянські війни, де чесно бились, не знали зради.
Оксфорд натякнув, що він не втратив надії жити та померти в батьківщині в бою за правду. Потім він попросив Колвена дати вранці його синові Артурові провідників та перепуску, бо той мусить їхати до Нансі, де живе король Рене.
— Як? може молодий лорд їде туди записатися в трубадури? В столиці бо короля інших справ не знають — кохання та поезія.
— Ні, — відповів Оксфорд, — там живе королева Маргарета і для годиться треба, щоб Артур засвідчив їй своє шанування.
— Розумію, — сказав лянкастерський ветеран: — хоч надходить зима, але сподіваюся, на весні розквітне Червона Троянда.
Він провів Оксфорда до призначеної йому частини в наметі: там була постіль і Артурові. Колвен сказав, що на світанкові коні та провідники чекатимуть.
Батько та син залишилися вдвох.
— Нині, Артуре, ми знову з тобою розлучаємось! — промовив Оксфорд. — Місця тут небезпечні, листа до королеви я не дам. Перекажи їй, що бургундський герцог дуже думає за свої вигоди, а проте не від того, щоб сполучити їх з її справою. Скажи, на мою думку ми допомогу одержимо, але з умовою, що зречеться король Рене. І скажи, не забудь, що я ніколи не порадив би їй дати таку жертву ради самої невеличкої надії на скасування йоркського престолу. Але Франція та Бургундія, мов гайвороння, носяться над Провансом; той або інший державець, а може й обидва… накинуться по смерті її батька на ці володіння. Отож, поперше, умова з Бургундією може дати нам велику допомогу в поході на Англію; подруге, коли наша королева не пристане на умову герцога Карла, — справедливість її справи ані трохи не забезпечить їй права на батьківські землі. Отже проси королеву виклопотати від короля Рене акта про передачу його володінь бургундському герцогу, а вона хай на письмі ствердить свою згоду. Утримання Рене та їй призначать таке, як вони схочуть. Карло щедрий… Ото лише я побоююсь, чи Карло не встряне…
— В якийсь дурний замах, потрібний для його чести та безпеки його земель? — почули обидва голос за наметом: — і не віддасть більше уваги власним справам, ніж вашим? Чи не так, Оксфорде?
До намету увійшов чоловік в убранні та шапці звичайного салдата валонської ґвардії. Оксфорд пізнав бургундського герцога.
Артур принца в обличчя не знав. Він здригнувся, коли той увіходив і схопився був за кинджал; батько зробив йому знак, Артурова рука спустилась. Він здивовано дивився. Батько з такою пошаною приймає салдата. Але перші слова з'ясували йому таємницю.
— Коли ви перебралися, щоб випробувати мою честь, ваша високість, дозвольте вам сказати — даремно.
— Але згодься, Оксфорде, — відповів герцог, — з мене благородний шпигун: перестав тебе слухати в ту мить, коли міг сподіватися на трехи небезпечні снова.
— Заприсягаюся лицарською честю, державцю, лишившись за наметом ви почули б істину, що її можу сказати вам увічі.
— Кажи! То нахабна брехня, ніби Карло Бургундський іноді гнівається на поради від доброзличливих друзів.
— Отже, я б іще був сказав, — провадив далі Оксфорд, — що герцог Бургундський, маючи намір придбати Прованс та допомогти Маргареті в Англії видновити престола, може бути, не зуміє цього зробити. І саме тому, що від таких поважних справ йому увагу, можливо, відверне легковажне бажання помститись ніби то за якусь зневагу від союзних альпійських горян. З ними війна не дасть ні вигоди, ні слави, а позбутися цього надзвичайно легко. Швайцарці живуть серед проваллів та самотніх скель, сливе неприступних; з їхньої їжі найостанніший злидар ваш підданець помер би від голоду. Але їх сотворила природа на оборону гірських фортець. Благаю, державцю, не сваріться з ними, ідіть до мети благородної, поважної, не дратуйте вулика з бджолами: своїми жалами вони доведуть вас до сказу.
Герцог обіцяв набратися терпцю і тепер намагався додержати слова; та блиск в очах показував, як важко подолав він гнів.
— Ви помиляєтеся, — сказав, — і ті люди не мирні чабани, не селюки. Горді на кілька давніх перемог, вони забули повагу до влади, набули незалежности, почали наскоки, беруть міста та свавільно судять людей. Ти маєш не бистрий розум, Оксфорде, бо ж інакше це мусів збагнути. Щоб твоя англійська кров могла відчути мій гнів на гірських волоцюг, скажу: швайцарці є ніби шотляндці суміжним з
ними моїм краям. Вони злиденні, горді, люті, мстливі і завжди напоготові використать сприятливі обставини, напасти на сусіду. Отже, Бургундії швайцарці запеклі вороги, як шотляндці Англії. Що скажеш? Можу я починати будь-яку важливу справу раніш, аж приборкаю гірський нарід? Проте, не турбуйся, мені досить кілька днів.
— Виходить, ви скінчите з ними багато швидче, ніж наші англійські королі з шотляндцями. Війни з ними тривали так довго, ріки крови проллято, і розумні люди досі жалкують, що їх починали.