Катерина

ПОЕМА

Василию Анд­ре­еви­чу Жу­ковс­ко­му

на па­мять 22 ап­ре­ля 1838 го­да

I

Кохайтеся, чор­ноб­риві,

Та не з мос­ка­ля­ми,

Бо мос­калі - чужі лю­де,

Роблять ли­хо з ва­ми.

Москаль лю­бить жар­ту­ючи,

Жартуючи

ки­не;

Піде в свою Мос­ков­щи­ну,

А дівчи­на ги­не…

Якби са­ма, ще б нічо­го,

А то й ста­ра ма­ти,

Що при­ве­ла на світ бо­жий,

Мусить по­ги­ба­ти.

Серце в'яне співа­ючи,

Коли знає за що;

Люде сер­ця не по­ба­чать,

А ска­жуть - ле­да­що!

Кохайтеся ж, чор­ноб­риві,

Та не з мос­ка­ля­ми,

Бо мос­калі - чужі лю­де,

Згнущаються ва­ми.

Не слу­ха­ла Ка­те­ри­на

Ні батька, ні неньки,

Полюбила мос­ка­ли­ка,

Як зна­ло сер­денько.

Полюбила мо­ло­до­го,

В са­до­чок хо­ди­ла,

Поки се­бе, свою до­лю

Там за­на­пас­ти­ла.

Кличе ма­ти ве­че­ря­ти,

А донька не чує;

Де жар­тує з мос­ка­ли­ком,

Там і за­но­чує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілу­ва­ла,

Поки сла­ва на все се­ло

Недобрая ста­ла.

Нехай собі тії лю­де

Що хо­тять го­во­рять:

Вона лю­бить, то й не чує,

Що вкра­ло­ся го­ре.

Прийшли вісти не­добрії -

В по­ход зат­ру­би­ли.

Пішов мос­каль в Ту­реч­чи­ну;

Катрусю нак­ри­ли.

Незчулася, та й бай­ду­же,

Що ко­са пок­ри­та:

За ми­ло­го, як співа­ти,

Любо й по­ту­жи­ти.

Обіцявся чор­ноб­ри­вий,

Коли не за­ги­не,

Обіцявся вер­ну­ти­ся.

Тойді Ка­те­ри­на

Буде собі мос­ков­кою,

Забудеться го­ре;

А по­ки що, не­хай лю­де

Що хо­тять го­во­рять.

Не жу­риться Ка­те­ри­на -

Слізоньки вти­рає,

Бо дівча­та на улиці

Без неї співа­ють.

Не жу­риться Ка­те­ри­на -

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за во­дою,

Щоб во­ро­ги не ба­чи­ли;

Прийде до кри­ниці,

Стане собі під ка­ли­ну,

Заспіває Гри­ця.

Виспівує, ви­мов­ляє,

Аж ка­ли­на пла­че.

Вернулася - і ра­денька,

Що ніхто не ба­чив.

Не жу­риться Ка­те­ри­на

І гад­ки не має -

У но­венькій хус­ти­ночці

В вікно виг­ля­дає.

Виглядає Ка­те­ри­на…

Минуло півро­ку;

Занудило ко­ло сер­ця,

Закололо в бо­ку.

Нездужає Ка­те­ри­на,

Ледве-ледве ди­ше…

Вичуняла та в запічку

Дитину ко­ли­ше.

А жіноч­ки ли­хо дзво­нять,

Матері глу­зу­ють,

Що мос­калі вер­та­ються

Та в неї но­чу­ють:

“В те­бе доч­ка чор­ноб­ри­ва,

Та ще й не єди­на,

А мушт­рує у запічку

Московського си­на.

Чорнобривого прид­ба­ла…

Мабуть, са­ма вчи­ла…”

Бодай же вас, цо­ко­ту­хи,

Та злидні по­би­ли,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина по­ро­ди­ла.

Катерино, сер­це моє!

Лишенько з то­бою!

Де ти в світі подінеш­ся

З ма­лим си­ро­тою?

Хто спи­тає, привітає

Без ми­ло­го в світі?

Батько, ма­ти - чужі лю­де,

Тяжко з ни­ми жи­ти!

Вичуняла Ка­те­ри­на,

Одсуне ква­тир­ку,

Поглядає на ули­цю,

Колише ди­тин­ку;

Поглядає - не­ма, не­ма…

Чи то ж і не бу­де?

Пішла б в са­док поп­ла­ка­ти,

Так див­ляться лю­де.

Зайде сон­це - Ка­те­ри­на

По са­доч­ку хо­дить,

На ру­ченьках но­сить си­на,

Очиці по­во­дить:

“Отут з мушт­ри виг­ля­да­ла,

Отут роз­мов­ля­ла,

А там… а там… си­ну, си­ну!”-

Та й не до­ка­за­ла.

Зеленіють по са­доч­ку

Черешні та вишні;

Як і пер­ше ви­хо­ди­ла,

Катерина вий­шла.

Вийшла, та вже не співає,

Як пер­ше співа­ла,

Як мос­ка­ля мо­ло­до­го

В виш­ник до­жи­да­ла.

Не співає чор­ноб­ри­ва,

Клене свою до­лю.

А тим ча­сом во­ро­женьки

Чинять свою во­лю -

Кують речі не­добрії.

Що має ро­би­ти?

Якби ми­лий чор­ноб­ри­вий,

Умів би спи­ни­ти…

Так да­ле­ко чор­ноб­ри­вий,

Не чує, не ба­чить,

Як во­ро­ги сміються їй,

Як Кат­ру­ся пла­че.

Може, вби­тий чор­ноб­ри­вий

За ти­хим Ду­наєм;

А мо­же - вже в Мос­ков­щині

Другую ко­хає!

Ні, чор­ня­вий не уби­тий,

Він жи­вий, здо­ро­вий…

А де ж най­де такі очі,

Такі чорні бро­ви?

На край світа, в Мос­ков­щині,

По тім боці мо­ря,

Нема нігде Ка­те­ри­ни;

Та зда­лась на го­ре!..

Вміла ма­ти бро­ви да­ти,

Карі оче­ня­та,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі да­ти.

А без долі біле лич­ко -

Як квітка на полі:

Пече сон­це, гой­да вітер,

Рве вся­кий по волі.

Умивай же біле лич­ко

Дрібними сльоза­ми,

Бо вер­ну­лись мос­ка­ли­ки

Іншими шля­ха­ми.