Катріона
Шрифт:
— О прошу вас, простіть мене! — вигукнув я. — Простіть! Забудьмо все!
Відповіді не було, але плач припинився. Я ще довго стояв, затиснувши у благанні руки, поки не відчув, що страшенно змерз. Я здригнувся, і від цього, здавалося, розум мій прояснів. «Так нічого не доб'єшся і справі не зарадиш, — подумав я. — Краще лягай спати, як розумний хлопчик, і постарайся заснути. З зорею прийде до тебе мудрість».
Розділ двадцять п'ятий
ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕЙМСА МОРА
Несподіваний стукіт у двері порушив мій пізній, тривожний
Мені слід було б радіти, що він прийшов, бо це майже відповідало моїм молитвам. Хіба я не повторював до болю в скронях, що нам з Катріоною необхідно розлучитися, хіба не вишукував приводу, щоб розійтися назавжди? І ось така нагода трапилась, привід цей приходить до мене сам на двох ногах, але радості чомусь не приносить. Треба сказати, що, коли прихід цього чоловіка і знімав з моїх плечей тягар за майбутнє, то в цю хвилину я відчував, що на мене насувалося щось тяжке, загрозливе. Якусь мить я стояв перед прибулим, як був у сорочці й кальсонах, потім шарпнувся назад, наче підстрелений.
— А-а-а, — сказав Джеймс Мор, — нарешті я знайшов вас, містер Бальфор, — і простягнув мені свою велику випещену руку, яку я взяв дуже нерішуче, підійшовши знову до дверей, наче готувався до захисту. — Як дивно переплітаються наші дороги, — вів він далі. — Насамперед повинен вибачитися перед вами за неприємне втручання у вашу справу, бо мене самого тоді втягнув у неї цей наскрізь фальшивий Престонгрейндж; сором признатися, що я міг звіритися на якогось там суддю. — По цьому Джеймс Мор знизав плечима зовсім, як француз. — Але цей чоловік мимоволі викликає до себе довір'я. А тепер, виявляється, ви люб'язно подбали про мою дочку, і я прийшов по її адресу.
— Думаю, сер, — почав я пригніченим голосом, — нам треба порозумітися.
— Сподіваюсь, нічого поганого не сталося? — спитав він. — Мій агент, містер Спротт…
— Ради бога, говоріть тихіше! — заблагав я. — Вона не повинна нічого чути, поки ми не порозуміємося.
— Хіба вона тут?! — вигукнув Джеймс Мор.
— Ось двері її кімнати, — відповів я.
— Ви з нею тут самі? — допитувався він.
— А хто ще мав бути з нами? — поцікавився я. Віддаю йому належне, на ці слова він зблід.
— Це дуже дивно, — зауважив мій гість, — і незвичайно. Ви маєте рацію, нам слід порозумітися.
Сказавши так, він пройшов повз мене, і мушу визнати, що старий пройдисвіт був у цю хвилину навіть величним. Переступивши поріг, він мав змогу оглянути мою кімнату, а разом з ним я теж критично подивився на неї. Промінь вранішнього сонця, пробившись крізь вікно, освітив ліжко, сундук, умивальник, розкиданий одяг і згаслий камін, так би мовити, усе моє умеблювання. Безумовно, кімната була порожньою й непривітною; це вбоге пристановище здавалося таким злидарським притулком для молодої леді. Раптом мені згадалися нові плаття, які я накупив Катріоні, і я мимоволі подумав, що невідповідність між цією убогою кімнатою і розкішним вбранням може здатися підозрілою.
Джеймс оглянув кімнату, шукаючи, де б сісти, але, не знайшовши нічого підходящого,
— Ну? — кинув він.
— Ну… — почав було я, але одразу ж відчув, що неспроможний говорити далі.
— Так ви кажете, що вона тут? — напосідав Джеймс уже з ноткою нетерпіння, що в свою чергу надало мені мужності.
— Вона в цьому будинку, — сказав я. — Розумію, що обставини можуть здатися незвичайними, але ви повинні розуміти, наскільки незвичайною була справа з самого початку. Уявіть собі, що молода леді висаджується в Європі і має в цей час за душею всього-на-всього два шилінги й півтора пенні. Її спроваджують до Спротта в Гельветі, якого ви називаєте своїм агентом. Так от, цей агент дуже лаявся, коли згадував про вас, і я був змушений заплатити йому з власної кишені, щоб він зберіг речі Катріони. Ви кажете, що випадок надто вже незвичайний. Може й так, містер Драммонд, але наражати її на всілякі випадковості було варварством.
— Я не розумію ось чого, — з притиском сказав Джеймс. — За моєю дочкою мали наглядати поважні люди, імена яких я забув.
— Це були Джеббі, — підказав я йому. — І містеру Джеббі, безперечно, слід було б поїхати з дівчиною до Гельвута.
— Я ще матиму розмову з містером Джеббі, — кинув Джеймс Мор. — А от ви могли б зрозуміти, що для обраної вами ролі ви ще надто молодий.
— Але ж не було, власне, ніякого вибору! Крім мене, не було нікого! — вигукнув я. — Ніхто не пропонував своїх послуг. Мушу зауважити, що ви чомусь не висловлюєте належної подяки за мій вчинок.
— Трохи зачекаю, поки з'ясую, яка ж це послуга.
— Мені здається, що її одразу видно, — не поступався я. — Ви кинули свою дочку посеред Європи з двома шилінгами в кишені, до того ж вона й двох слів не зв'яже тутешньою мовою. Чудово, нічого сказати! Я привів бідолашну до себе, назвав її своєю сестрою і ставився до неї, як брат. Навряд чи треба пояснювати, що на все це потрібні були гроші. Я вважав за свій обов'язок не скупитися заради молодої леді, яку я, до речі, поважаю… Який же я дивак! Розхвалюю перед рідним батьком його ж власну дочку.
— Ви надто молодий… — почав знову Джеймс.
— Я вже чув це від вас, — відповів я гарячково.
Але Джеймс не поступався.
— Так, молодий, кажу. Інакше ви зрозуміли б усю відповідальність свого вчинку.
— Вам тепер легко говорити про все це, — напосідав я. — А що мені лишалося робити? Можливо, треба було найняти порядну жінку, щоб між нами був хтось третій, але мені таке й на думку не спадало. Та й де б я її взяв? Для іноземця це не так легко. До того ж за все треба було б платити з власної кишені. Мені й так уже влетіла в копієчку ваша недбалість. Ви були такі безтурботні і легковажні, що загубили сліди рідної дочки.