Катріона
Шрифт:
— Ви забуваєте, що мій батько бідний чоловік, — одмовила Катріона. — Він всього-на-всього вигнанець.
— Не всі ж ваші друзі вигнанці! — обурився я. — А як ви поставились до тих, хто дбає про вас? Наприклад, до мене або міс Грант, яка порадила вам їхати. Вона, мабуть, збожеволіла б, коли б почула, що ви їдете з порожнім гаманцем! Навіть до Грегорів, у яких ви жили і які з любов'ю ставились до вас. Ваше щастя, що доля звела нас разом! Уявіть собі, що батько з якихось причин не прибуде сюди. Що станеться з вами в чужому краї? Сама думка про це жахає мене.
— Я б усім їм збрехала, — відповіла вона. — Сказала б, що в мене багато грошей. «Їй» я так і сказала. Не могла ж я принизити Джеймса
Згодом я дізнався, що Катріона все ж таки принизила його, як то кажуть, змішала з брудом, бо брехню цю вигадав батько, а не дочка, яка мала тільки підтримувати її для врятування його репутації. Але в той час я не знав цього, й сама думка про злидні та небезпеки, з якими вона могла зустрітись, страшенно непокоїла мене.
— Так-то воно так, — зауважив я, — але вам треба навчитися бути розважливішою.
Багаж Катріони я тимчасово залишив у готелі на березі, де розпитав французькою мовою, як пройти до будинку Спротта. Спротт жив поблизу гавані, і ми одразу ж вирушили туди, з подивом розглядаючи навколишню місцевість. Для шотландців туг було чим захоплюватись: місто перетинало безліч каналів, у густій зелені дерев тонули гарні будинки з рожевої цегли; біля кожних дверей ми бачили дбайливо витесані з голубого мармуру східці й лави. В місті було так чисто, що можна було б пообідати просто на шосе. Спротта ми застали вдома. Він сидів, схилившись над конторською книгою, в низенькій, дуже чепурній приймальній, прикрашеній фарфором, картинами і глобусом у мідній оправі. Це був високий, кремезний червонощокий чоловік з хитрим і суворим поглядом. Він навіть не запропонував нам сісти.
— Джеймс Мор Макгрегор зараз у Гельветі, сер? — спитав я.
— Такого не знаю. Не чув навіть, — спроквола відповів він.
— Щоб бути точнішим, — не вдовольнивсь я такою відповіддю, — я зміню своє запитання. Де в Гельветі ми можемо знайти Джеймса Драммонда, він же Макгрегор, або Джеймс Мор, колишній орендатор Інверои-Хілла?
— Сер, — відповів купець, — він може бути хоч і в пеклі, і, скажу вам, я дуже хотів би цього.
— Ця молода леді його дочка, сер, — зауважив я. — При ній не дуже пристойно говорити про його вдачу.
— Не хочу мати ніяких справ ні з ним, ні з нею, ні з вами! — закричав він грубим голосом.
— Дозвольте пояснити, — містер Спротт, — невгавав я. — Ця молода леді приїхала з Шотландії, щоб зустрітися з батьком, і з якогось непорозуміння їй дали вашу адресу. Тут, очевидно, сталася помилка, однак, мені здається, що це покладає на нас обох — вас і мене, її випадкового супутника, — суворий обов'язок допомогти нашій землячці.
— Ви хочете забити мені баки, чи що?! — розпалювався Спротт. — Кажу вам, що нічого не знаю і не хочу знати про нього самого і про всю його породу. Цей чоловік заборгував мені.
— Цілком можливо, сер, — погодився я, розгнівавшись тепер більше, ніж він. — Я принаймні вам нічого не винен, а молода леді перебуває під моїм захистом; я не звик до таких манер, і вони мені не подобаються.
Я ступив крок, а може, й два до його столу, не задумуючись особливо над тим, що роблю, але виявилось, що цілком випадково натрапив на єдиний аргумент, який міг подіяти на нього. Кров враз відлила від його обличчя.
— Ради бога, не гарячіться так, сер! — вигукнув купець. — Далебі, я не хотів образити вас. Повірте, сер, я дуже добродушний, чесний, веселий хлопець — огризаюсь, але не вкушу, не бійтеся. З моїх слів вам могло здатись, що я трохи суворий; але ні, Сенді Спротт в душі добрий хлопець! Ви не можете собі уявити, скільки неприємностей і зла приніс мені цей чоловік…
— Чудово, сер, — перебив я його. — Дозвольте потурбувати вас ще одним запитанням. Які останні вісті про містера Драммонда
— Радий прислужитися вам, сер, — сказав Спротт. — Що ж до молодої леді, — прошу її прийняти моє шанування, — то Джеймс Мор, очевидно, зовсім забув про неї. Розумієте, я знаю цього чоловіка. Він дбає лише за себе, і якщо тільки може набити собі черево, то йому не потрібні ні король, ні дочка, ні навіть його компаньйон. Справа в тому, що ми обидна беремо участь в одному ділі, яке може обійтися дуже дорого для Сенді Спротта. Хоч цей чоловік і компаньйон мені, та даю слово, що не знаю, де він. Може він і повернеться в Гельвет. Джеймс Мор така людина, що може повернутися завтра, а може й через рік. Мене ніщо не здивує; а втім, здивує, якщо він поверне мені борг. Тепер ви розумієте, які між нами відносини і чому я не хочу мати справ з молодою леді, чи як ви там її називаєте. Вона не може залишитися тут, бо я самітний чоловік, сер! Коли б я прийняв її, то не виключена можливість, що цей шахрай почав би нав'язувати дівчину мені і примусив би одружитися з нею.
— Досить, — не витримав я. — Я відвезу молоду леді до кращих друзів. Дайте перо, чорнило й папір, я залишу Джеймсу Мору адресу мого лейденського знайомого. Він знатиме, де шукати дочку.
Поки я писав і запечатував записку, Спротт з власної ініціативи взявся подбати про багаж Катріони і навіть послав по нього розсильного в готель. Я наперед заплатив йому за це один чи два долари, і він видав розписку, що одержав гроші.
Скоро ми (я вів Катріону під руку) пішли від цього негідника. За весь час Катріона не промовила жодного слова, довіривши мені говорити за неї. Я ж із свого боку намагався навіть поглядом не бентежити її і, згоряючи від сорому й гніву, вважав за потрібне прикидатися зовсім спокійним.
— А тепер, — запропонував я, — ходімо знову в той самий готель, де вміють розмовляти по-французькому, пообідаємо і дізнаємось, коли відходить диліжанс у Роттердам. Я не заспокоюсь, поки не побачу вас знову під опікою місіс Джеббі.
— Думаю, що доведеться так і зробити, — погодилась Катріона, — хоч вона, мабуть, не дуже зрадіє цьому. До речі, нагадаю, що в мене всього-на-всього один шилінг і три бобі [7] .
— А я ще раз нагадаю вам, що, на щастя, приїхав разом з вами.
7
Бобі— дрібна шотландська монета, близько півпенні.
— Про це саме я й думаю весь час, — мовила дівчина і, як мені здалося, трохи сперлась на мою руку. — Не я вам, а ви мені вірний друг.
Розділ двадцять третій
БЛУКАННЯ ПО ГОЛЛАНДІЇ
Диліжанс, щось на зразок довгого вагона з лавами, за чотири години доставив нас у Роттердам. Уже смеркало, коли ми в'їхали на його яскраво освітлені, людні вулиці. Особливо багато було чужоземців — бородатих євреїв та чорношкірих. Цілі юрми непристойно одягнених повій чіплялися до моряків, шарпаючи їх за рукав. Від гамору у нас запаморочилося в голові, але найбільшою несподіванкою виявилось те, що на нас ніхто не звернув ніякої уваги. Заради дівчини і власної честі я намагався триматись незалежно, хоч насправді почував себе маленькою вівцею, що заблудилася у цьому великому місті, а на душі в мене було неспокійно. Раз чи два я розпитував зустрічних про дорогу в гавань і про місце стоянки корабля «Роза», але, очевидно, натрапляв на людей, які розмовляли тільки по-голландськи, а може, моя французька мова була недосконалою. Пішовши навмання якоюсь вулицею, ми вийшли на відкрите місце біля гавані.