Кайдашева сім’я
Шрифт:
— Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж і впоперек!
— Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, — сказав скривджений Лаврін.
— Неправда твоя, Мотре, — спокійно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.
— Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай волость вас розділить, а не свекруха, — репетувала Мотря.
— Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. —
— Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря.
Мотря вибігла з сіней і побігла на город; за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і почала міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина вийшла більша на два пояси.
— А що, чия правда?
— Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, — крикнула Кайдашиха, — свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс бгався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою.
Кайдашиха переміряла весь город упоперек, — і знов обидві половини були однакові.
— А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха. — Ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей.
— Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмішкувато Лаврін.
— А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійсь, мені не оддаси? — сказала Мотря.
— То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на вулицю, — сказала Мелашка.
Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилась до Лавріна за батьківську спадщину.
— Чом же ви не розділили пасіки? — сказала вона. — Адже ж пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яблунею.
— А ти вже й полічила? — спитав Лаврін.
— Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а батьківський, — сказала Мотря.
— То пересади на свою половину! — крикнув Лаврін.
— Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, — сказала Мотря.
— О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, —сказав, сміючись, Лаврін.
— Вже хоч і підвережусь чи ні, а таки свого докажу, —гукнула Мотря і вдарила кулаком об кулак, — ходім лиш зараз в волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте лишень нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря.
— Та подивись лишень, на твоїй половині все старі груші, а на моїй — щепи! — сказав Лаврін.
— Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець та свиней, — сказав Карпо.
— Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! — кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив.
— Не бив, тільки не слухав! — сказав спокійно Карпо.
— А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить!
— Як громада, то й громада! Ходім в волость, бо я
своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо.
Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості.
Волость присудила Лаврінові та матері батьківське
добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась
і наробила крику під волостю.
Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не
було миру й ладу. Карпо й Мотря посердилися з Лавріном та з Кайдашихою й перестали заходити до їх у хату.
— А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.
— Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, — говорила Мотря і трохи не плакала од злості.
Обидві сім'ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром
впала поперед усього на сміття.
Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней,
обмела коло своєї призьби, змела сміття до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу.
— Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! —
крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та
й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою.
Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по
призьбі.
— Хто це порозкидав сміття? — спитала Мелашка в Мотрі.
— Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала з злістю Мотря.
— А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка й почала змітати сміття докупи до порсга.
— Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляснула Мотря.
— Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті
підківки, — сказала Мелашка.
— Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як
кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не
робила, — сказала Мотря.
Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спахнула од сорому.
— А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити?
Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? — розкричалася Мелашка. — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!