Кленовий лист
Шрифт:
— Люк...— безнадійно махнув рукою.
З того жесту Ваня безпомилково зрозумів, що може чекати їх.
А чех знов став біля кулемета, піднявшись на два східці по трапу. Його голова й плечі були в целулоїдній круглій башті.
Летіли довго, хлопцям страшенно хотілося перекинутися хоч словом про своє трагічне становище. Олег кілька разів збирався підійти до чеха і просто запитати його про все. Невже... їх скидатимуть у той люк? Але не наважився не тільки зійти з місця, а навіть поворухнутися. Дивувався Романові, рука якого весь час торкалась ноги чеха. Чому він не заговорить з чехом? Чому не спитає, що затіяли вчинити з ними?
Ішлося ж бо про їхню долю, про життя чи смерть. Кожного з них невідступно переслідували страхітливі думки. Юра кілька разів торкнувся рукою холодної ручки маузера, міркував, навіщо чех залишив зброю. Може, це провокація? Певно ж, саме так і починаються фашистські провокації.
В літаку стало так поночі, що тільки отвір над головами, де вартував чех, ледве вирізнявся блідою плямою, всіяною зірками.
На циферблаті у пілота стрілки показали дванадцять годин. Вейгт по черзі приймав з керма то одну, то другу руку, щоб розім'яти їх. Злегка стукав нігтем по склу приладів, позіхав. Раптом штурман збоку подав якийсь ' знак, Вейгт швидко накинув радіонавушники.
— Вейгт, я — капітан Пуффер. Де ви є? Ви відстали від ескадрильї. Летимо з швидкістю чотириста двадцять... Яка у вас?
— Чотириста, точніше — триста дев'яносто, гер капітан. У мене перевантажена машина.
— Чим? У вас один комплект бомб. Кожна машина іде з двома, гер Вейгт. Спите...
— Сорок каністр пального, четверо ваших трофейних руських. Якісь діти за наказом ад'ютанта, гер капітан.
— Діти? — Вейгт уловив злу нотку в голосі командира.— На якого диявола ви взяли на борт цю шушваль? Відповісте потім... Негайно ж — за борт!
— Єсть, гер капітан! Будуть ще накази?
— Ми прилітаємо в Італію, за півгодини чи за сорок хвилин будемо знов над землею. Сідаємо, згідно з маршрутом, не раніше як через півтори години. Дозволяю в Середземному морі викинути частину бомб, якщо, позбувшись більшовицьких дітей, не зможете набрати потрібну швидкість... Виконання доповісти негайно! Все...
Вейгт по-ведмежому озирнувся. Нервово гукнув: «Пранек!» — хоч розумів, що борт-механік не почує. Потім натиснув кнопку.
Біля верхнього отвору двічі засвітилася лампочка. Вона тьмяно висвітлила мальовничим конусом внизу звичайний закритий люк. Поза тим конусом стало ще темніше.
Помітивши сигнал, Пранек швидко спустився і підійшов до командира. Так було завжди, і Пранека це не здивувало. Як і завжди, Вейгт кивнув непокритою головою на сектор руля і, знявши навушники, встав з сидіння пілота.
Для Пранека не новина — така мовчазна розмова в рейсі. Навіть уже виробилася професійна послідовність рухів при рейсовій заміні пілота. Пранек узяв руль, протиснувся повз Вейгта і сів на його місце.
Стрілочки на приладах ледве ворухнулись і знов стали в своє нормальне положення. Тільки стрілка швидкості нервово стрибала між позначками триста вісімдесят і триста дев'яносто.
Вейгт стомлено ткнув пальцем, показуючи на ту нервуючу стрілку, вийшов з кабіни пілота, щільно причинивши за собою скляні двері, і рушив у глиб літака. Пранек ще біля кулемета догадувався про можливість такої дії пілота, а тепер відразу зрозумів жахні наміри командира, і його руки помітно затремтіли на секторі руля.
Ввійшовши важкою ходою в тьмяний конус фіолетового світла, що падало згори, Вейгт озирнувся, потім засвітив ліхтарик, що висів на гудзику розстебнутого френча.
Промінь відразу натрапив на Романа, який стояв майже поруч Вейгта, тримаючись обома руками за трап. Руки наче поприростали до металу. Вейгт не міг не помітити переляку в єдиному оці піонера, бо друге зовсім запухло. І не жаль, а якась звірина радість відбилася у фашиста в очах. Сите, аж обвисле з перепою обличчя розпливлося в хижацькій посмішці.
Обернувся і вже довше висвічував обличчя й усю. постать Вані. Хлопець, як розіп'ятий, стояв, тримаючись руками за виступи дюралюмінійової обшивки. Вейгт простежив ліхтариком за тими руками, освітив і ноги, затримався поглядом на них, щось обмірковуючи. На Юру, що притулився в кутку, поглянув мимохідь, по Олегові між каністрами тільки ковзнув злим поглядом— він поспішав. Важко нагнувся до люка, передбачливо розстебнувши кобуру з маузером на поясі. Металічний лязк потонув у ритмічному гоготі моторів, у витті пропелерів.
Пілот звичним рухом розкрив люк, і страшний рев літака увірвався всередину. Розгинаючись, Вейгт почав загрібати рукою позаду себе, щоб схопити Ваню. Але з такого незручного положення не міг дістати. Тоді передумав, оглянувся, подивився знизу вверх на Романа. Лице фашиста в холодно-зеленавому світлі було перекошене страхітливою гримасою: вираз звіриного задоволення, усмішка диявола, підкресленої злості.
В цю напружену мить і вистрілив Юра Бахтадзе. Пілот зігнувся, вуста вередливо смикнулися жахом. Ворухнувся, як сильний ведмідь на цепу, намагаючись не впасти в люк, гребнув обома руками, щоб ухопитися за щось. Чіплявся за життя, яке вже назавжди залишало його.
Ваня штовхнув гітлерівця ногою і тим довершив справу. Важкий Вейгт, остаточно втративши рівновагу, пірнув у люк. Падаючи, ще раз глянув налитими кров'ю очима, за кого б ухопитися. Чіплявся руками, неоковирними ногами за борти люка. А внизу під ним двигтіло гулом порожнє провалля ночі...
Роман відірвався однією рукою від трапа, смикнув ляду і грюкнув нею, закриваючи. Неначе відчахнувся надвірний гамір — і літак знову сповнився нормальним, звичним і заспокійливим гулом.
Ні один з чотирьох наших героїв по-справжньому не збагнув усієї глибини цієї надзвичайної події. Те, що в літаку на одного гітлерівця' стало менше, здавалося якимсь примарним сном. Хоч у той же час троє хлопців ні на мить не сумнівалися, що тільки-но стріляв саме Юра, а не хтось інший. Але звідки потрапив йому до рук бойовий пістолет?
Чому решта екіпажу ніяк не реагує на таку надзвичайну подію?
Олег перший насмілився підбігти до свого друга. Не сказавши й слова, кинувся обнімати й цілувати його.
— Юрочко! Який же ти... мій! Наш... Ти, Юрочко, Герой Радянського Союзу! — примовляв Олег, обціловуючи гарячу голову Юри Бахтадзе.
— Це він... чех залишив,— прошепотів Юра на вухо другові, неначе виправдувався.
— Чех? — вирвалося перелякане в Олега. Аж присів хлопець, вражений такою звісткою.
Ваня теж перестав триматися за обшивку, спробував устояти по-матроському, розставивши ноги.