Кленовий лист
Шрифт:
— А що, гадино! — сам до себе промовив Ваня, озирнувшись на закритий люк. Потім гукнув до Романа, який стояв у фіолетовому конусі світла: — Ромко! Романе, живемо!..
Хлопець відірвався од трапа, ступив назустріч Вані. Мабуть, він чекав, сподівався, що Ваня буде бадьорити його на правах старшого. Може, догадувався навіть, якою фразою почне. Тому сам озвався назустріч Вані:
— Порядок, Ваню! Молодець, Юро.
Ваня з не притаманною йому ніжністю обняв Романа, навіть схлипнув у тривожно-радісному збудженні над вухом друга.
— Це
Юру хвалили, обнімали. Всі лиха, невідоме і напевне ж трагічне майбутнє були затьмарені цією дивовижною перемогою. Юра від хвилювання й слова не міг вимовити.
Стояли вчотирьох, міцно підтримуючи один одного, в цьому тепер була їхня сила! Літак гримів, здригався, наче падав у якісь вибоїни і знов вирівнювався. А вони стояли мов зачаровані, наївно радісні, на мить забувши, що летять невідомо куди на ворожому бойовому літаку, який мусить же десь приземлитися.
Юра вже не кидав зброї, що тепер стала для нього милою й дорогою, як тепла і надійна рука матері.
Аж тепер усі четверо зрозуміли, що чех не випадково залишив маузер, і змінили про нього думку: Пранек був своєю людиною!
— Де він? — в тривозі спохватився Олег.
— Веде машину,— поінформував Ваня, єдиний, хто бачив через скляні двері, як Вейгт загадково передавав руля лейтенантові Пранеку.
— Ура! — вирвалося в Олега. Та Роман закрив долонею уста збудженого друга. Адже вони були в повітрі десь над невідомою землею чи океаном.— Літак веде друг, але на ньому ще є й фашист. Найменша його догадка про подію біля люка, і він...
— Що ж він? Один проти п'яти, в повітрі...
— Він пристрелить чеха за рулем, а сам викинеться на парашуті у люк під ногами.
Недаремно Ваню визнали верховодом не тільки ці четверо, долею закинутих подорожувати між небом і землею, а й весь піонерський табір. Як тонко і всеохоплююче він збагнув становище.
— Ти, Юро, стань на моєму місці, біля стіни, і цілься йому в голову. Цілься добре, але не стріляй без потреби, доки я довідаюся в чеха, як маємо повестися, що чинити.
Команду виконували блискавично. Юра прожогом кинувся до стіни. З-за неї крізь скло дверей, в скупому світлі зелених ламп, над численними приладами силуетом вирізьблювалася голова штурмана.
Ваня попрямував до кабіни пілота і зупинився біля скляних дверей, набирався духу. Адже цей третій гітлерівець, побачивши біля борт-механіка за рулем не пілота, а одного з чотирьох радянських піонерів, зрозуміє, що означав той постріл, який прозвучав кілька хвилин тому.
А штурман справді міг почути звук пострілу. Адже чех Пранек його прекрасно чув, перебуваючи в кабіні по сусідству з штурманом. Щоправда, Пранек чекав того пострілу! Але чув його і штурман. Він на мить одірвав погляд від карти та приладів, надто різко, запитливо глянув на чеха. Їх погляди зустрілися, очі засвітилися зеленим блиском, відбитим од приладів. І чех у тому тривожному погляді штурмана зрозумів стандартне запитання:
— Що це?
Пранек грайливо підморгнув штурманові, злегка хитнувши головою назад. І штурман багатозначно кивнув головою у відповідь — мовляв, усе ясно. Він знов схилився над приладами і картами. Але Пранек теж чудово грав свою гру. Куточком правого ока він стежив за штурманом. Від його тривожної уваги не приховалося, як той тремтячою рукою, злодійкуватим рухом вимкнув радіонавушники Пранека.
— Послухайте, штурмане. Ви випадково вимкнули мої навушники. Що сталося?— гукнув чех у рурку.
— Цілком можливо,— поквапився штурман, у ту ж мить вмикаючи навушники пілота.
— Гер борт-механік!— звернувся штурман до Пранека. За час свого перебування на кораблі він взагалі нікого не називав на прізвище, як прийнято в ескадрильї за спеціальним наказом командира.— Послухайте, гер борт-механік, куди подівся пілот?
— Упорався з більшовиченятами і, певне, спить,— відповів Пранек.
— Сном праведника? Ви чули постріл? — знов запитав штурман, пильно дивлячись на чеха.
— Цілком можливо, гер штурман,— відповів чех, помітивши, що до нього в кабіну проскочив найстарший з хлопців. Тепер Пранек уже не мав сумніву, що той єдиний постріл потрапив у ціль.
— ...Вейгт! Вейгт! Я — капітан фон Пуффер... Вейгт!..— почув чех у навушниках, але не відповідав командирові ескадрильї.— Вейгт! Я — капітан фон Пуффер... Де ви є? Готуємося до посадки, де ви, хай вам чорт?
— Вейгта вбито! На кораблі партизани...
Штурман уже встиг закінчити ту фразу, коли оторопілий чех спохватився і вимкнув своїм аварійним вимикачем його передавач. Штурман зрозумів: єдиний порятунок — це вистрибнути з літака на парашуті. Але для того, щоб зняти навушники, підвестися з сидіння і простягнути руку, аби смикнути на себе ричаг люка під ногами, йому треба витратити не менше як півхвилини часу.
Це ціла вічність у його становищі.
Пильному Юрі Бахтадзе потрібна була лише одна мить, щоб збагнути намір фашиста. А другої миті цілком вистачило, щоб натиснути на гашетку маузера.
Штурман незграбно впав упоперек відкритого люка. Конвульсивно вхопився рукою за ніжку крісла, на якому сидів, і... повис над прірвою.
— Алло, ви... як там вас. Піонери, чорт забирай! Лечу до Америки, капітулювати буду. Хто з вас водить ' автомашину?
— Звичайно ж, Олег! Він і літак уже вивчав в авіа-гуртку! Олег! — гукнув Ваня.
Олег не чекав повторення. Ледве почувши своє ім'я серед неймовірного шуму, підійшов і нахилився до чеха. Та надвірний гамір, вриваючись у відкритий штурманом люк, не давав можливості вільно говорити борт-механі-коеі. Чех натиснув на ручку збоку, яка синхронно з'єднувалася з ручкою штурмана. Але люк не закривався. Здивований Пранек трохи підвівся з місця — хотів побачити, що йому заважає.
Ваня спритно відскочив убік, ухопився за спинку крісла і ногою збив з ніжки задубілу руку штурмана. В ту ж мить люк, ляснувши, закрився. А чех давав уже наступний наказ, чітко вимовляючи кожне слово: