Кленовий лист

Ле Иван Леонтьевич

Сміливо пішла до перших кущів. Майже точилася, мов п'яна. І раптом:

— Стій!..— Здалося, що з-під землі захрипів погрозливий голос.

Несподіванка мала б паралізувати її волю. Але Марія тільки випустила каністру з рук. Вся стрепенулася і миттю стала за товстою сосною. Тільки тепер збагнула, що вона ж без спідниці. З ніяковості присіла, ховаючи кружевця сорочки.

В кущах лежали два озброєні солдати. Не треба великого знавця, щоб по шинелях, зброї та й по сумках з протигазами пізнати радянських бійців. Дві радянські трилінійні гвинтівки

були грізно спрямовані на Марію. Солдатам важче було розібратися, що це за жінка — без спідниці, але з німецькою каністрою в одній руці і з німецьким автоматом у другій.

— Хто такі? Чому нападаєте?— насмілилася запитати вже з-за сосни.

— Ми... свої. Нашої землі... люди. А чи нападемо, побачимо.

— Ну й гаразд. Я теж своя. Але... можу і автоматом розколоти комусь голову. Що вам потрібно? Ви радянські бійці?— настирливо допитувалася з-за сосни.

— То наше діло, чиї ми бійці. Божі...— засміялися.— Можете провалювати, громадянко, далі. Нічого нам не треба. Тільки скажіть: чи пройшли вже німецькі танки з автостради? Та... спідницю слід надівати жінці навіть і не в таких мандрах.

— Танки сама обходжу, не бачу їх. А спідниця... немає спідниці! — Марія раптом зрозуміла, що ці хлопці нічого злого їй не зроблять. Радянські солдати, яких теж випередили фашистські танки, опинилися в такому самому стані, як і вона.— Давайте простіше! Я — радянська жінка, ховаюсь від німців. А ви?

Відповіді не було. Але Марія побачила, що гвинтівки опустилися на землю, один боєць підвівся на ноги. Вона набралася сміливості і рушила до них. Не гола ж вона, справді.

— Ну ось і гаразд, домовилися,— заговорила йдучи. Обидва солдати при повній бойовій стояли в кущах, потай стежачи за молодою жінкою.

— Здрастуйте!

Солдати щось буркнули, не добрала й що. Стала біля них за сосною, дивилася на обох. Сірі довгі шинелі, пілотки, нові протигази висіли через плече у кожного, на ремені через друге плече — невідомі їй скриньки, за поясом — лопатки.

— Зв'язкові? Ну чого ж ви хмуритеся? Я сказала, хто я. Становище у нас однакове. Ось і спідниці збулася...

— Жінка, та ще й молода, як ви, сама не може тут лишитися. Хіба що з власної волі. До того ж автомат.— Заговорив вищий, з чорним кавалерським вусом.— От тільки одяг якийсь у вас чудний...

Відкинула зброю і сіла, а потім і прилягла під кущем. Бо втома знову ще з більшою силою оволоділа нею.

— Ми сапери. Нас послано... Ми виконуємо завдання, а частини, бачите, відступили. Третій день обходимо, щоб вийти до того прикордонного райцентру на півдні за цим проклятим лісом. Якщо ви громадянко... наша людина, то ось шинелю візьміть. Жінці в такому костюмі...— Це вже говорив другий, трохи нижчий за того, що з кавалерськими вусами, і, видно, молодший. В нього було широке лице і огрядна постать, які звичайно бувають у добряків, а говірка свідчила, що належав до надволзьких росіян. Він швидко розстебнув ремінь, скинув шинелю і подав жінці.

— Я... підпалила двадцять чотири німецьких бензоцистерни,

убила фашистського солдата...— призналася Марія, шукаючи не похвали, а стежки до душі радянської людини. Шинелею похапцем прикрила ноги. Тепер солдати сміливіше підійшли і посідали біля жінки, щиріше заговорили. Чорнявий, що в шинелі, схопився й приніс бідон, кинутий біля сосни. Поставив тут же, в кущах.

Жінка була рада цій несподіваній зустрічі. З тої радості просто і щиро призналася, хто вона. Ім'я своє, як рідним, назвала. З скромних натяків бійці зрозуміли, що жінка була близькою і до генерала Дорошенка, їхнього командуючого армії. Це зовсім заспокоїло їх.

А Марія вже не могла перебороти втоми. Ледве добрала спросоння, як вони назвали і свої імена. Тільки повторила:

— Кость Старовойтенко, Лука Телегін. Сапери!..

І заснула.... А солдати взялися оглядати автомат.

4

Становище в піонерському таборі було катастрофічне. За якийсь час раптом перестало працювати радіо, останнє, що зв'язувало дітей з життям країни. Війна впала і на Чорноморське узбережжя. Море спочатку запалало страшними боями, потім спустіло, а згодом на ньому показалися й ворожі кораблі. Земля навколо ревла й горіла від пекельної стрілянини, бомб та виття знахабнілих ворожих літаків.

І ось на узбережжі, де містився піонертабір, з'явилися фашистські озброєні солдати. В таборі ще лишилося кілька десятків дітей.

Хлопці прокинулися від гуркоту і ляскоту військової техніки, яка сповнила подвір'я табору. Чужинська груба говірка зовсім привела хлопців до пам'яті. Живенько посхоплювалися, одяглися, але вийти не встигли — гітлерівські солдати ввірвалися в кімнату. Фашисти нишпорили по корпусах, зганяли дітей униз, до спортивного залу. Солдати добре розуміли, що це за установа і з ким вони мають справу.

Два хлопці з іншого корпусу спробували втекти від солдата, який підштовхував їх, ведучи до гурту зігнаних піонерів. Автоматною чергою гітлерівець спинив хлопців, поранивши в ноги. Тепер лежали обидва без догляду, стримано стогнучи. Офіцер під загрозою смерті заборонив подавати їм будь-яку допомогу, а тим більше медичну.

— Де ваші старші комуністи?— запитав офіцер, поставивши піонерів у залі. Для остраху він вийняв маузер з кобури, заклав руку з ним за спину і згорбившись пішов понад рядом піонерів. На рукаві френча вищирив зуби противний череп на схрещених кістках.

Що фашист думав, чекаючи відповіді на своє грізне запитання, важко сказати. Мов веретено, обкрутився на одній нозі, почувши біля себе чітку відповідь Вані Тулякова:

— Я старший!

— Ти-и? Я питаю про комуністів!

Ваня не губився під настирливим поглядом фашистського вояки. Скоса стежив за маузером у його руці, але діяв підсвідомо, можливо, виконуючи один з продуманих за ніч варіантів поведінки.

— Ми ще тільки піонери, школярі. Комуністи до Червоної Армії пішли. А,серед них я старший!