Кленовий лист
Шрифт:
Анонімний інформатор розумівся на законах етики і такту і хоч досить упевнено, але разом з тим і скупо повідомляв дати, коли з'явився німець у Радянському Союзі і скільки прожив. Разом з ним жила дворічна дочка без матері. В листі за виразними крапками та лапками було також економно виписано уривки з копії рішення якоїсь колегії Ревтрибуналу. Німець Жозеф Бердгавер жив у Радянському Союзі, певне, без ніякого паспорта. Може, був якимось політемігрантом, а може,— спритно підкинутим німецьким розвідником. Останнє припущення можна підтвердити кількома прозорими натяками з листів німецької розвідки, оригінали яких є на руках у автора цього попереджувального листа. До того ж Бердгавер згодом утік, уникнувши радянського правосуддя. Але заочно напевне був засуджений до найвищої кари. Є відомості, що після нього лишилася дівчинка, яка добре знала тільки своє ім'я та ім'я матері, радянської громадянки, яка зникла невідомо куди...
Усе це звучало так реально, бо цілком перегукувалося з дитячою біографією Марії Йосипівни Кленової, і Дорошенко не міг далі переконувати себе, що анонімка — це провокація. Було невимовно боляче. Анонімка отруїла йому життя.
Хотілося протиставити всьому цьому свою радянську щирість, свої молодечі груди, широкі плечі і гартовані в боях військові знання та непохитну волю. А свідомість гальмувала на всі гальма, радила обережність і вдумливість.
Для певності, щоб якось полегшити біль глибокої рани, завданої підступним ворогом, генерал почав з'ясовувати істину, розіслав папери, запитання. А в глибині душі відчував, що виправити це особисте лихо він уже не зможе. Надто глибоко дістав ворожий удар.
Небагато німців на прикордонні знало про рішення гітлерівського райху напасти на Радянський Союз. Але верховне командування райху не мало жодних сумнівів, що війна — неминуча. Велика Радянська держава непрохідним муром стояла на шляху до здійснення завойовницьких планів Гітлера.
— Не будемо уточняти, гер Безрух, усе це мені відомо,— помірковано відповідав генерал на одному з ризикованих побачень з резидентом.— Завдання є завдання, і його слід виконувати.
Адам Безрух виконував, старався всього себе вкласти в те страшне завдання гітлерівських генералів. Підступи і провокації — все було на озброєнні. Та в штабах і канцеляріях Гітлера за зачиненими дверима розроблялись інші, дійовіші плани.
Безруха ніхто не попереджав про це, і він досконало розробляв план виконання свого завдання. В прикордонному містечку, за якихось вісім кілометрів од лінії кордону, він влаштувався бригадиром-шляховиком. Ніхто не міг би сказати, що він нероба чи недбалий бригадир. В партійному осередку лежала його заява: Безрух готувався вступити до Комуністичної партії.
Жив він на краю лісу при трасі, біля шляхової дільниці. Повз хату, в якій жила Марія Йосипівна з дочкою, проходив багато разів. Але ніхто ніколи не бачив, щоб він вештався без діла. Безрух завжди з'являвся з бригадою шляховиків, давав вказівки і вирушав на інші ділянки шляху, де його присутність і знання теж були конче потрібні.
В той ранок Марія якось поспішила випустити дівчинку погуляти, бо знов збиралася навідатись до Андрія і таки покінчити з цією справою. Після вчорашньої розмови з ним у штабі вона цілу ніч не спала, але відчувала, що Андрій усе-таки не чужий для неї.
Поралася по хаті, готувала дитині другий сніданок, бо ж Одарка Максимівна ще з учорашнього дня десь пішла до родичів аж на той далекий куток села. Умови нічних перепусток на цьому прикордонні останнім часом надто ускладнилися, жінка там і заночувала.
— Нінусю! — гукнула з порога, як завжди робила.— Ніночко-о!
І не відчула якоїсь тривоги від того, що дитина не обізвалася відразу ж. Ступила за ворота, поглянула з-під руки аж у вулицю до містечка, де гуляла дітвора. Гукати — не почують, краще підійти і забрати дочку.
Ішла, а думками знов була в тій же кімнаті, в якій ще вчора так ні до чого й не домовилася з Андрієм.
— Ви Ніночку шукаєте, тьотю?
Аж йокнуло щось під грудьми від цього дитячого запитання.
— А вона... поїхала до тата, до генерала Андрія Тихоновича,— в кілька голосів повідомили діти.
Дорожня автомашина не була новиною на цих прикордонних лісових шляхах. До того ж вона нічим не відрізнялась од інших, навіть військових машин. Особливо на думку дітей, які в цей ранок бачили її з генеральською Ніночкою на сидінні біля водія.
Хіба вперше їм бачити щасливе від задоволення генеральське дитя в авто? Хто з водіїв штабних автомашин не підвозив малу втішну генеральську доньку? Не тільки діти, але й жінки-сусідки, які знали генеральшу, не мали жодного сумніву, що Ніночку підвозив шофер якоїсь штабної автомашини не лише з дозволу, але й за наказом самого генерала.
Тільки Марія Йосипівна думала інакше. Вона розцінила це як крадіжку батьком власної дочки після невдачі по-доброму домовитися з дружиною про відправку Ніночки до бабусі.
Вантажне авто шляховиків з неймовірною швидкістю пронеслося лісом, звертаючи на якісь просіки, викручуючись поміж столітніми деревами. Така їзда захопила дитину. Машина раптом спинилася десь на краю лісу, не виїжджаючи з гущавини.
— А де ж тато, він полює? — запитала дівчинка в шофера. Шофер хоч і спинив авто, але не виходив з нього, очікувально позираючи навколо.
— Тато буде там, Ніночко,— кивнув головою вперед.— Он той дядя поведе... на полювання.
— До тата? — допитувалася з дитячою настирливістю.
Водій не відповів, вискочив з авто.
— Чого ж воловодитися? Мушу вже бути на базі. Забирайте,— звернувся до майстра Безруха, який квапливо вийшов з просіки.
— Встигнемо. А як вона? — виразно кивнув на дівчинку.
— До батька квапиться.
— Встигне на торг... Значить, так, Вадиме: поставиш машину, а сам приходь. Тебе чекатимуть.
— Може б, порадитися спочатку? Працюю ж без зауважень...— висловив свої сумніви водій.
— Усе одно пропадеш. Забув, чий син, де батько? Дві судимості в батька, чужий паспорт уже в кишені. Думаєш, не докопаються? Неодмінно приходь...
Шофер нетерпляче відмахнувся.
— Забирайте. Дивитись не можу, воно ж вірить нам...
Безрух злодійкувато озирнувся, лапнув за кишеню, де лежала зброя. Коли б не авто, яке конче треба було відвести на дільницю, щоб замести сліди, він значно простіше домовився б з цим водієм.