Кленовий лист
Шрифт:
Роман, непосидючий будівельник і «хуліган», як прозвали його в таборі, заплющивши на хвилину очі, мріяв про те, як би він рятував Любу Запорожець у непроходимих хащах лісів від нападу звіра чи від розбійників, від страшних гірських гроз. А коли юнак уявляв, що небезпека Любці Запорожець загрожує в хвилях розбурханого моря, він з досадою розплющував очі. На весь табір Роман Гордійчук найгірше плавав!
Зате Ваня Туляков зайняв перше місце з плавби. Своє мистецтво, плавби він невпинно вдосконалював, мріючи про всесоюзні, а може, і міжнародні рекорди. Так, як воду та плавбу, любив він хіба що музику. За час перебування в таборі на дозвіллі змайстрував собі балалайку і охоче грав на вечорах самодіяльності.
На пляжі він здебільшого лежав самотній. Але інколи любив пожартувати, поборюкатися з товаришами. Кремезна постать, сила і спритність, незвичайні для п'ятнадцятилітнього хлопця, зробили його непереможним. І кожен з хлопчаків, на кого падав вибір Вані пожартувати, вважав це за високу честь, хоч по можливості намагався уникнути її.
Друзі Вані догідливо переказували, що дівчата захоплені його плавбою. Та Ваня кожного разу, коли починалася така розмова, грубо обривав її, або мовчки йшов геть і лягав у пісок самотній.
Всі хлопці вважали Ваню дорослим і заздрили йому. Він один на весь табір мав фотокартку якоїсь довгочолої шовкововолесої дівчинки з грайливими бантами на товстих коротеньких кісках. Дівчина всміхалася йому з тої фотокартки дратуючим, посміхом. Ваня відповідав їй тим же і раз на тиждень надсилав дівчині листівку з краєвидами Кримського узбережжя.
До речі, вже слід згадати і ще про двох найбільших друзів у таборі — Олега Павлюка та Юру Бахтадзе. Випадок звів їх у перший день прибуття в табір — їх ліжка стояли поруч.
Характер Олега живив ту дружбу, як живить живодайний струмок розкішні платани на скелястих грунтах. Мрійної заглиблений у пригоди свого невідомого майбутнього, він знайшов в особі Юри співчутливого слухача і спільника. Юра був визнаний серед школярів у себе в Тбілісі як найкращий радіоаматор — знавець законів будови приймачів. З кількох шматків ізольованого дроту, уламків шкільних магнітів та з картону Юра примудрявся конструювати «так званий приймач», як він сам називав своє хитромудре майстрування. А воно таки скрипіло, притулене до вуха, ляскало і навіть подавало цілком виразні звуки музики чи людського го-
Захоплений своїм другом, Олег, зітхнувши, запевняв
— Я, звісно, менший за тебе, мені тільки трохи більше тринадцяти років, і я закінчив ще тільки шостий клас. Але згодом я сам сконструюю автомотор і зроблю собі гоночну автомашину! Я вже знаю всі мотори внутрішнього згоряння. У батька є свій автомобіль, і я... вже керую: ним. Звичайно, батько іноді сідає поруч і... часом стримує мій запал...
Ще нічого не знаючи про початок війни, табір майже в повному складі з керівниками та вихователями повертався з кількаденної екскурсії до гірського озера. Для керівників і вихователів це була нелегка путь. Десяток кілометрів гірського шляху в один і в другий бік, обіди й ночівлі в лісах гір давалися взнаки.
А дітвора не знала втоми. Хлопці кожен раз знаходили щось цікаве поза шляхом. Часом за тим цікавим камінцем чи якоюсь яскравою квіткою треба було дертися на скелю або спускатися в провалля. Дівчатка схвальним сміхом бадьорили хлопців, а вони навперебій, один поперед одного вигадували щось найзахопливіше. І шлях у кілька кілометрів ставав суцільним веселим гамором, жартами та змаганням.
Люба Запорожець, на рік молодша за Романа, може і не вкладала глибокого змісту в його дружнє ставлення. Те, що він майже весь час вертівся біля неї, вона помітила і не приховувала приємності від того. Не було такої квітки, якої б Роман не дістав для неї. Він ставав посеред гірських протічків і спритно пересаджував Любочку з берега на берег.
У лісі, десь перед останнім переходом до табору, було дано команду на відпочинок. Гуртками разсілися на свіжій траві, на каменях, поцяцькованих мохом. Гамір невгавав і на спочинку.
Коля Бондаренко був не такий спритний і непосидючий, як Роман, і нічим не відрізнявся од інших підлітків. А хлопець він був розвинений не гірше за Романа, дужий і плавав добре, причому завжди з Любкою Запорожець навзаводи. Ота плавба Романові не подобалася, а вдіяти нічого не міг. Не подобалося йому й те, що Коля весь час не відходив од Любки, і він своєю невсипущою енергією старався паралізувати намагання Колі якось прислужитися любимиці всього табору.
Під час відпочинку Роман виліз на дерево і ганяв вивірку на невимовну втіху дівчаток, і в першу чергу Любочки Запорожець.
Він не встиг спуститися з дерева, коли побачив, як Коля розіслав палатку і Любка з двома подругами із сміхом та вигуками посідали на неї. Коля сів поруч. І коли Роман констатував цю несподівану «подію», дівчина навіть не помітила його, бо саме видирала в Колі з рук якийсь цікавий камінчик.
З цього все й почалося. Засмучений Роман відійшов до сосни, самотній ліг на свою палатку. Він ні слова не промовив до Любочки і тоді, коли загін рушив далі. Не дерся тепер на скелі по квітки, не пересаджував дівчину через ручаї.
А вона чутливою була, помітила зміну в ставленні. Помітили це й інші. Не обійшлося без того, щоб котрийсь з язикатих не покепкував з Романа. Почали й дівчатка його зачіпати, на сосну за вивіркою якась посилала...
Сміх стояв навколо — Романа він мов голками колов з усіх боків.
Усе й минулося б добре, коли б Любка не підтримала того загального настрою, не відсахнулася б од хлопця.
— Ромко! — кепкуючи, гукнула вона дзвінким голосочком. Аж серце від нього затремтіло в розгніваного хлопця.— Ромко, у тебе живіт заболів, чи що?
Дружний регіт знов підтримав Любку. Аж оторопів Роман від такої несподіванки. Сама ж винна, послала вивірку погонити на сосні, а тим часом з Колею за камінець змагатися почала — тепер ще й сміється.
— Чого там, Романе, соромитися! Я зараз в Олени Максимівни англійської солі випрошу. Принести? — піддав хтось жару.
Так і пішло. Роман затявся і мовчав. Спробував відстати од цього гурту, а гурт теж затримувався. Хотів обігнати, але для цього треба було стрибнути вниз, що означало — знову потішити.