Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Ждан відчував, як терпнуть у нього ноги і щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвіялися його надії на визволення. Замість того, щоб перейти Сулу і ступити вільною людиною на рідну землю, про яку мріяв довгі роки і до якої добирався так важко, з такими труднощами, він знову стоїть ось нікчемним рабом, невільником перед самим ханом Кончаком, і той зі злорадісною усмішкою на устах, граючись ним, як кіт мишею, жде на його відповідь.

— Я Ждан, — видавив із себе потерплими губами

юнак, — урус.

— Судячи по слідах, на які ми випадково натрапили сьогодні вранці, ти їдеш з Половецької землі... Ти був там у полоні?

— Так.

— Де?

— У Секен-бея, що з племені хана Кзи.

— Ти добре розмовляєш по-нашому...

— Я жив серед половців три літа.

— Ось як! Справді, за такий час можна навчитись! — погодився Кончак і, помітивши на вогнищі перепалений кістяк людини, запитав: — А то хто?

— То мій батько... Ми разом тікали. Він захворів у дорозі і вночі помер.

— Ви з батьком сміливі люди. Не кожен зважиться взимку тікати через безлюдні засніжені степи...

— Краще смерть, ніж неволя!

— Ой-бой! Я бачу, сміливість і досі не покинула тебе. Але ж тепер ти знову невільник, раб!

— Тепер мені однаково... Ви уб’єте мене?

Кончак усміхнувся. З-під покритого інеєм вуса блиснули міцні білі зуби. Ця посмішка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.

— Ні, не вб’ємо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш моїм!.. А от якщо спробуєш тікати, тоді я накажу осліпити тебе або й стратити. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зараз тобі дадуть свіжого коня, бо твої такі загнані, що годяться тільки на м’ясо... Будеш у поході при мені — товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш — матимеш достатньо їжі, хитруватимеш — будеш битий!

На знак того, що й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув головою.

Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт [8] підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.

Широкою галявиною орда рушила до Сули і по льоду перейшла її.

Першою жертвою стало невелике сільце, що заховалося між лісами у розлогій долині. Орда швидко обійшла його з двох боків, оточила, — жодній живій душі не пощастило вислизнути з нього.

8

К у р т — вовк, вовками також називалися охоронці хана.

Кончак і Туглій зі своїми почетами зупинилися на узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили надвір переляканих людей і тут же одних убивали, а інших — дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків — в’язали сирицею по десятку, щоб відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.

— Так ми всіх переб’ємо! — вигукнув Туглій, побачивши, як лютують воїни. — Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб потім мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!

Кончак думав інакше. Він зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:

— Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусів розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни і Сейму, а Київську — до самої Либеді! Ці землі повинні належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його Золоті ворота! Тсе-тсе!

Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловіків, рев худоби, гоготання вогню — і невтримний дрож стрясав усе його тіло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!

Коли закінчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон, табуни скоту і нав’ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:

— Уперед! На Дмитрів! Обминемо Ромен — хай до пори до часу залишається у нас позаду... Він зараз не страшний... Попалимо всі поселення між Роменом і Дмитровом — і роменці самі здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нікого не жаліти! Це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!

І він, широко розпроставши свої могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на північ, де біліли чисті, не рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги...

3

Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів — чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської та Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів узяти його з ходу, та дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.

Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли неміцно, ковзалися по льоду, тріщали під вагою багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев’яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або просто назад, і вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них ліз.