Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Славно, княже! — похвалив його батько. — Тоді, якщо князь Всеволод не проти, і виступимо не гаючись.
— Я не проти, — сказав Всеволод.
Домовилися дружину брати невелику: Ігор — тисячу вояків, інші князі — по півтисячі. Йти всім без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів і солонини лише на десять днів. Це дасть змогу швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару і так же швидко повернутися назад...
2
За річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не заселена нічийна земля. Буйні трави, бур’яни та ковила котили по неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі.
Золоте сонце, встаючи щоранку на сході, вітало Ігореве військо ласкавою усмішкою і верстало по небу далі свою одвічну путь. В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синім небокраєм.
Ігор з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не хотілося. Кожен був заглиблений у власні думки та спомини.
Хід їхніх думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
Ігор зупинив військо.
Назустріч мчав гонець, кричав здалеку:
— Княже, княже! Половці!
— Скільки їх?
— Чотири або п’ять стягів — не більше. Ідуть нам насупроти.
— Без веж, без жон і дітей?
— Самі вої, княже. І всі добре озброєні.
— Гм, сам Бог посилає їх нам в руки, — тихо, сам до себе, промовив Ігор, а потім запитав: — Вони вас помітили?
— Ні, не помітили. Ідуть долиною. Ігор переглянувся з князями.
— Що робитимемо, братіє? Нападемо?
— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним ціла орда? — висловив сумнів обережний Святослав.
— Ну й що? — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою вже почали роздуватися ніздрі. — Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо і, поки надійде орда, швидко відступимо! Така щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не щодня! До бою, братіє! До бою!
Всі пристали до його думки. Ігор тут же розпорядився:
— Я б’ю в лоб. Князі Святослав і Володимир обходять ліве крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до ноги! Якщо ні — полонити всіх! А потягнемо, братіє!
Готувалися недовго. За кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.
Ігоря, як завжди, супроводили Рагуїл та Янь із сотнею відбірних гриднів. Рагуїл нічим не виділявся з-поміж воїв, хіба що огрядністю. На ньому були звичайні, без прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій руці — окований бляхою дерев’яний щит, у правій — меч, сідло і чапрак теж без прикрас, і кінь під ним був не кращий, ніж у його воїв. Зате Янь хизувався посрібленим шоломом і острогами, новою кольчугою, що не встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що ряхтіла бронзою та сріблом. Баский кінь міг би позмагатися по красі та прудкості з князівськими кіньми.
Він перший домчав до сторожі і з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на коні хан.
Янь подав знак, і князь, зупинивши дружину, під’їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго дивився вниз.
— Ідуть безпечно, — промовив стиха. — І їдуть не на прогулянку, а на баранжу [37] . І прямісінько до Путивля... Гадають, кляті, що ніхто не стереже Сіверську Україну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!
37
Б а р а н ж а — розбійницький напад з метою захопити худобу.
— Ех, і вдаримо зараз! Аж пір’я полетить! — пристукнув кулаком по луці сідла Янь. — Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потішити серце! Бо так рука свербить!
І він стиснув правицею руків’я меча. Ігор заперечливо похитав пальцем.
— Нападемо всією дружиною. Та з усіх боків, разом, щоб жоден не вислизнув! Їдь до батька, скажи — хай ставить військо в бойовий ряд і жде мого знаку!
Янь поскакав. А Ігор озирнув далину — чи не видно там орди? Він знав, що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помітити куряву, збиту тисячами кінських копит, а ще швидше — зграю чорного гайвороння у голубому літньому небі.
Однак ні орди, ні куряви, ні гайвороння не видно. Що ж — це на краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє військо в пастку!
Тим часом ворог наближався. Вже видно не тільки окремі постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на коні, його вої поволі плетуться за ним.
Ігор перелічив — чотириста чоловік. Проти його двох з половиною тисяч — жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Ігореві не хочеться втрачати жодного свого воя, і він усю надію покладає на несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не дати опам’ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі здалися!