Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля вікна — взяв до рук.
— Дозволите? — глянув на Ігоря та сестру.
— Просимо, просимо! — загукали всі.
Володимир пройшовся пальцями по струнах, вслухаючись у їх звучання, а потім тихо заспівав:
Не буря соколи занесе через поля широкая — галиці стади біжать ко Дону великому. Комоні ржуть за Сулою — звенить слава во Києві...Його сильний, приємний голос заповнив собою
— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її любить співати мій учитель Славута. Звідки ти знаєш її?
Володимир лагідно усміхнувся.
— Ну як же! Я ж зять князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його співець і друг. Я не раз чув від нього пісні славетного співця. Більше того, під час нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він подарував мені переписані ним власноручно пісні Янові. Тож не дивно, що я багато з них знаю напам’ять.
— Аж дивно, що князь сам став співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб таке трапилося коли-небудь у роду Рюриковичів.
— Ну, чому ж, ладо мій, — поправила його Ольга Глібівна, — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То чому ж мій двоюрідний брат Володимир не може бути співцем? Навіщо ти йому завдаєш прикрощів?
Вона заперечила мужу, але з такою доброю обеззброюючою усмішкою і таким люблячим поглядом, при цьому прихилившись до нього і цмокнувши його малиновими устами в плече, що він тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.
— Ну, люба моя, я сказав це не з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що він так гарно співає, — забубонів він, намагаючись виправдатись.
Усі засміялися, бо знали, як сильно Всеволод закоханий у свою красуню-жону і як вона верховодить над ним. Це була примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і невеличка, гарненька, мов котятко, княгиня Ольга. І от цей велетень, ярий у гніві та в бою, мов тур, незмінно пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його найбуйніший гнів і все повертала по-своєму. Зараз він зніяковіло виправдовувався перед нею, мов хлопчисько.
Здивований князь Володимир Ярославич вступився за нього:
— Сестронько, що-бо ти! Князь Всеволод і в думці не мав завдати мені прикрощів. Хіба уміння грати та співати чимось принижує будь-кого, навіть князя? Мій батько, князь Ярослав, і грає, і співає, хай здоров буде! А дідусь Володимир, царство йому небесне, просто кохався у співах та в музиці, як і в книгах. Мабуть, і я перейняв від нього у спадок цю любов, бо відняти у мене пісню та книгу — значить вийняти душу з тіла, відняти життя.
— Як цікаво! Так ось ти який, братику! — вигукнула Ольга. — Вся Русь тебе знає! Вся Русь про тебе говорить! А ми, твої найближчі родичі, пізнаємо тебе останніми, та й то від сторонніх людей. Розкажи, будь ласкав, про себе та про своє життя, Володимире! Прошу тебе і всі ми просимо! Ну ж!
Під бурхливим натиском цієї маленької княгині, своєї двоюрідної сестри, Володимир Ярославич відчув, що теж ніяковіє і не має сили відмовити їй. Він збентежено обвів поглядом присутніх. Але всі, навіть Ярославна,
— Просимо, княже! Розкажи!
Володимир гірко усміхнувся. В його сумних очах залягла глибока туга. Він запитально глянув на Ігоря, ніби просив, щоб той увільнив його від такого важкого для його душі обов’язку, але Ігор схвально кивнув головою, а вголос прорік:
— Просимо, брате. Тут усі свої, усі тебе люблять і співчувають тобі. Поділися з нами своїми бідами — і ми їх візьмемо на свої серця. Тобі ж буде легше!
Володимир зітхнув.
— Хай і так. Тоді слухайте.
2
— Я мав щастя і нещастя, а чому — дізнаєтеся пізніше, народитися у сім’ї наймогутнішого на Русі галицького князя Ярослава Володимировича, прозваного за розум та знання багатьох мов Осмомислом. Я, як і всі ми, прямий нащадок Рюрика, Святослава, Володимира Красне Сонечко, Ярослава Мудрого. Далі мій родовід іде від Ярослава старого через його сина Володимира до галицького Ростислава, що став князем Тмутороканським. Там, у Тмуторокані, він був отруєний підісланими з Візантії вбивцями. Отже, Тмуторокань — і моя вотчина! І Ярославнина! Тепер ці землі стали половецькими — багаті та привільні землі над синіми морями. То земля незнана. Я її ніколи не бачив, але чув перекази про неї, про її красу, і в моєму серці змалку жила мрія пошукати колись шляху в невідомий город Тмуторокань. Там якийсь час княжив і мій прадід Володар Ростиславович, що змушений був під натиском своїх братів-князів та половців залишити ті землі і перебратися в Перемишль, що належав йому. Його син, а мій дід Володимир, або Володимирко, як його частіше називали і в сім’ї, і в народі, дякуючи розуму і силі, ще в далекому 1141 році об’єднав усі галицькі землі, що відтоді під його рукою простяглися від Сяну до Дунаю та теплого грецького моря, де колись жило споріднене нам плем’я тиверців, а ще раніш — германське плем’я готів, вихідців з-над берегів холодного Балтійського моря, що називалося просто Болотом. Мій батько успадкував ці землі. Я, виконуючи батькову волю, не раз спускався Дністром униз, до тих місць, оспіваних готським хроністом Йорданом, католицьким єпископом, у його латинській хроніці «Про походження та історію готів». Це були щасливі молоді літа мого життя. Оточений ученими мужами, що навчали мене і книжної премудрості, і чужих мов — грецької, латинської, угорської, польської, і військової справи, і музики та співу, я багато подорожував по прекрасній Галицькій землі, вочевидь спостерігаючи те, про що вичитував у наших літописах, у ромейських хроніках Прокопія, Феофілакта Сімокатти, Менандра та пізніших хроністів Східного та Західного Риму. Я ходив тропою імператора Траяна, по якій ромейські легіони приходили з далекої Італіки захищати Дакію від готів та інших чужих племен, що нападали з Поля на Імперію, здирався на високі оборонні вали між Дністром та Дунаєм, ночував на піщаній косі, яка відділяє Дністрове гирло від моря, і там під місяцем, під шепіт ласкавих морських хвиль, мені вчувалися голоси красних готських дів, що співали на березі синього моря.
Я не обділений був, повторюю, щастям змалку: цілими днями я просиджував у великій бібліотеці, де зберігалися книги мого вельми вченого діда Володимира. І не тільки читав, а й сам, коли підріс, почав писати і записувати різні цікаві бувальщини з життя Галицького князівства, його князів та бояр, попів та смердів. Згодом я зрозумів, що це справжній літопис, і, переписавши давні, ще дитячі записи заново в товсту книгу, вже свідомо став заносити до неї найбільш важливі події галицького життя.