Князь Кий
Шрифт:
— Але чого ж ми тут стоїмо? Ходімо вечеряти! На це Кий відповів:
— Ні, стрию, не зараз… На горі стоїть мій рід і моє військо. Ждуть на мене…
— Ти зупинився на горі?
— Так, облюбував те місце… Не перечиш?
— Чого б мав перечити?
— От і добре. — Кий теж обняв старійшину і поцілував у високе зморшкувате чоло. — І зроби, стрию, ще ось що — перевіз через Дніпро.
— Перевіз через Дніпро?
— Так. Вибери зручне місце, і хай твої родовичі з човнами чатують на обох берегах вдень і вночі. На тому боці живе багато полянських родів — знадобиться. Та й для сіверян теж…
— Гаразд, князю, зроблю, як велиш, — уперше Межамир назвав Кия князем, і в його словах забриніла гордість за синовця. — Розумію — перевіз потрібен… Щоб уся земля полянська була під однією рукою сукупно!.. За це не турбуйся! Іди спокійно до своїх родовичів!
— Та допоможи, стрию, припасами для походу. Якщо прийдуть древляни і сіверяни, відразу рушимо на ворога!
— Зроблю, синовцю! Будь певен!.. Все зроблю — аби лиш гуннів погромити!
Брати тепло попрощалися зі стриєм і швидко почимчикували на гору, а старійшина ще довго стояв біля колодязя, дивився їм услід, і на його суворому, засмученому обличчі цвів ледь помітний лагідний усміх.
ПОРЯТУНОК
Кілька гін Малк біг не зупиняючись, підстьобуваний страхом, що руси передумають і наздоженуть його. Перед очима спливали Лют і Мислята — зі стрілами в спинах і виразами болю й смертельного жаху на обличчях. Бідні хлопці! Тепер їм нічого не треба — один лежить, скоцюрбившись, в осоці, на вогкому березі, а другий — годує раків у Дніпрі. А міг би ж так і він! Та боги, дякувати їм, порятували його, і небезпека, по всьому видно, обійшла стороною.
Важко дихаючи, він притишив біг, а згодом і зовсім перейшов на повільну ходу.
Поволі думки повернули в інший бік. Що далі? Куди йти? До Чорного Вепра? Спочатку він мав такий намір. А тепер засумнівався. Що йому сказати? Що товариші загинули, а Цвітанка в руках Києвого брата? Гм… Князеві це, мабуть, не дуже сподобається… Добре, якщо тільки поб'є. А якщо накаже повісити на гілляку? Він гарячий і скорий на розправу…
Чим більше думав, тим більший брав сумнів. Врешті вирішив не показуватися Чорному Вепрові, а йти до бортника, діда Лисиці, пересидіти якийсь час у нього на пасіці, порадитися.
На пасіку прибув опівночі. На ледь чутний шурхіт ніг з двору озвався собака — загавкав, та одразу ж, упізнавши свого, заскавулів і притих. Дідова хижка тонула в непроглядній темряві ночі. Всюди — і на подвір'ї, і на галявині, і в лісі — панувала тиша, і Малк сміливо підійшов до дверей і загрюкав у них кулаком.
— Діду!
Зсередини долинув глухий голос:
— Хто там?
— Це я, Малк. Відчини, діду!
— Малк? Зараз.
Почулося шарудіння, грюкнув дерев'яний засув — і двері зі скрипом відчинилися. Малк ступив у ще густішу темряву, ніж надворі. І тут його зовсім несподівано схопили за плечі чиїсь міцкі руки, а над самим вухом прогув хрипкий голос:
— Малк! Слава богам, ти повернувся! А де ж Лют і Мислята? Ви привезли княгиню?
У переляканого на смерть Малка підігнулися ноги. Йому здалося, що то лісовик підслухав його думки і з'явився, щоб покарати за зраду Чорному Вепрові.
— Цур тобі й пек! — прошепотів помертвілими губами хлопець. — Хто ти?
У відповідь пролунав хрипкий сміх, від якого Малка обсипало морозом.
— Гагага! Та ти полохливий, мов теля, братику! Невже не впізнав мене?
— Ні.
Незнайомець засміявся ще дужче:
— Гагага! — і кинув у темряву: — Ти чуєш, Дубе? Мене, Сову, вже не впізнають друзі! Дожився!
У Малка трохи відлягло від серця. Сову і Дуба він знав — це були найближчі довірені люди Чорного Вепра, його боляри. Правда, друзями своїми ніколи їх не вважав.
— Так ти й справді Сова? А чого ж ви з Дубом тут?
— Князь послав зустріти вас і з княгинею негайно припровадити на Родень. Ось чого ми тут… А де ж княгиня? Де хлопці?
— Їх немає.
— Як немає? Що ти верзеш?
Тепер і Дуб схопився з постелі, притиснув Малка до стіни, заревів:
— Кажи! Де вони?
Малк відштовхнув його. Тепер, коли переконався, що перед ним живі люди, а не нечисті сили, він трохи заспокоївся. Страх поволі вивіювався з його серця.
— Люта і Мисляту забито… А княгиню, яку ми наздогнали…
— А княгиню?..
— її нападники забрали з собою…
— Хто ж ці нападники? Куди вони поділися разом з княгинею? Скільки їх було?
У цю мить бортник Лисиця викресав вогню і запалив свічку. В жовтавому світлі на Малка вирячилися витрішкуваті очі Сови, а до горла простягалася розчепірена п'ятірня Дуба. Князівські боляри розлютилися не на жарт. Видно, повернутися назад без Цвітанки було для них смерті подібно.
Лише тепер Малк зрозумів усю небезпечність свого становища, і страх знову скував його серце. Чого вони добиваються від нього, чого прискіпуються? В чому він винен? Що залишився живий? Але завдячувати життям має не собі, а великодушності Хорива, молодшого Києвого брата. І ось про нього, а разом з тим і про княжича Боривоя боляри не почують жодного слова. Бо хіба за добро можна платити злом? Малк — чесний отрок…
І він сказав:
— Хто напав на нас — не знаю… Цвітанку ми наздогнали на березі Дніпра, біля Вовчого яру. Та тут, коли вона вже була майже в наших руках, раптом з кущів просвистіли дві стріли. Лют і Мислята впали, мов підкошені… їхні трупи і зараз лежать там… Я не брешу!
— А ти? Як ти опинився тут?
— Мені пощастило втекти…
— Прокляття! — заревів Сова. — Йому, бач, пощастило втекти!.. Замість того, щоб вислідити ворога, дізнатися, хто він, звідки, куди повіз княгиню, ти дременув без оглядки в ліс, мов заєць! Боягуз нещасний! Та ти відаєш, що зробить з тобою князь!
Малк мовчав. Справді, тепер він зрозумів, що від Чорного Вепра пощади йому не буде.
В розмову втрутився бортник. Поставивши свічку, він кинувся до боляр, затряс перед ними кошлатою сивою бородою: