Кобза

Грабовський Павло Арсенович

ЛЮДСЬКЕ ЖИТЯ

Нащо його мати на світ породила? Хіба щоб наплакавсь та взяла могила? Як найшлось сердешне без сорочки, кволим, Так і поховали сиротою голим. Вдосталь скуштував він і біди, і лиха: То гуляв веселий, то журився стиха, То поглядав зором усмішки живої, То блукав чорніше хмари дощової. Попоїсть, нап’ється та й заляже спати, Виспиться - і знову давай починати! Тільки ж то й роботи - спати, пити, їсти, Надвечір заснувши, за стіл зранку сісти. Вчинків його славних люди не зазнали, І думки, і совість з ним якось ладнали; Другів мав, що раді б за п’ятак продати, Ворогів же лютих - не перещитати. Він кохав звичайно на якусь хвилинку, Мав собі з кохання смачну лигоминку, Що обридла згодом, як усе на світі, І пішов, нетяга, в сиру землю гнити.

"Смієшся

ти, але спитатись треба..."

Смієшся ти, але спитатись треба: Ти з кого так смієшся і за що? З такого смійсь, що розганявсь до неба, А низько сів, пошився сам в ніщо. З такого смійсь, що світ пройти хвалився, Але спіткнувсь на першому ступні І сльози ллє, що, бачте, помилився, Бо сльози ті - дурні! Я не літав в надзоряні країни, А все державсь бездольної землі; Боровся я за щастя для людини, За світло в чорній млі. Та що робить з тупим, як камінь, мізком, Чим розігнать нерушливість глуху? Хоч вороги сиділи тишком-нишком - Не стало сил: я впав серед шляху. Лежав там камінь нелегкий, Віками в землю вріс, Але набіг струмець швидкий,- В далекий яр поніс. Так прагну я свого кінця, Жду не діждусь давно, Щоб хвилі бистрого струмця Десь кинули на дно.

"Вийшла з хати стара мати..."

Вийшла з хати стара мати, З матір’ю дитина: Драний брилик на голівці. На плечах - куцина. Поминули село рідне, Плаче бідна мати: Син-коханець подавсь в найми - На хліб заробляти. Обняла його, цілує Та пита з журбою: «Чи побачусь, милий синку, Ще хоч раз з тобою?» «Годі, мамо, побиватись,- Каже син.- Об чому? Пороблюся - бог поможе, Та й вернусь додому». Попросив благословення, Поплівсь по дорозі... А матуся все дивилась Та ковтала сльози. Живі мої колишні поривання, До боротьби ж не здужаю давно... Смієшся ти з важкого горювання,- Тобі смішне воно?

"Чимало день..."

Чимало день Думок накличе; В душі пісень Ніхто не зліче; Та все-таки Шкода й співати: Не йдуть лихі Ті злидні з хати!

"Засяло сонце з ласкою..."

Засяло сонце з ласкою І вже - відпочива; Ніч темною запаскою Все на світі вкрива. Не бачить лютих мук вона, Ні радощів у сні... Знов зіронька заблукана Всміхається мені. Повіяв легіт чарами, І чуть у тьмі німій: «Не згинеш ти під хмарами, Коханий краю мій!»

"Я сам під липою сиджу..."

Я сам під липою сиджу. Журбі нема кінця: З нудьги на хвилі я гляджу, Дивлюсь на дно струмця.

"Не жартуйте так зі мною..."

Не жартуйте так зі мною, Очі мої, віченьки, Що не знаю я покою Ані дня, ні ніченьки. Погулять піду між люди, В степ лечу за волею,- Зорите мені ви всюди, Женетесь недолею. На хвилинку, на годинку, Звечора чи з півночі Не знаходжу відпочинку, Все за вами гинучи. Не світіть же зіроньками, Мої чарівнесенькі, Не рвіть серця так думками, Милі та гарнесенькі!

ДІДУСЕВІ ГАДКИ

Надворі лютує стужа... Дайте дух перевести: Старе тіло щось нездужа, До воріт не добрести. Поневолі в самотині, Не виходячи, сиджу Та в нетопленій хатині Мерзну, гибію, дрижу. Гірш і гірш моя недуга, Менш і менш стає тепла... За віконцем мерзлим хуга Скаженіти почала. Де ж весна, де літо красне, Ранки соняшні, блакить? Пусто, темно; сила гасне; Дров немає затопить. От забудусь ненароком (Все я сам - як день, так ніч) І дивлюсь надійним оком На розвалену вже піч. Б’ється серце нетерпляче, Туманіє голова; В очах - полум’я гаряче, В

думці - свічка та дрова.

"Угамуйсь, моє серце безщасне!..."

Угамуйсь, моє серце безщасне! Не поможуть нам сльози дрібні. Про минуле тяжке, бідолашне Не нагадуй щоденно мені. Не хлоп’яче життя ми з тобою Починаєм - далеко воно... Побратавшись навіки з журбою, Я про щастя не дбаю давно. Цить же, серце,- нелегко без тебе Мовчки вчись своє горе нести, Схаменись та поглянь кругом себе І безглуздих байок не плети!

"Не зумію горя..."

Не зумію горя Вимовить словами, Так зіллю дрібними, Тихими сльозами. Коли ж його, злого, Збутись не здолаю, Так журливо пісню Рідну заспіваю.

"Вгорі небо, внизу море..."

Вгорі небо, внизу море; Туга давить через край: Де подіти люте горе? Думка думку щораз боре Про коханий рідний край. Ти в чужину несеш, човне, Одинокого пловця: Моє серце слізьми повне, Щось важке, щось невимовне Гнітить душу без кінця. Хто з нас батьківську країну Проміняє на чужу? Вічний сором тобі, сину, За се був би! Вперед лину; Сонце світить, я ж тужу. Ревуть вітри бистрокрилі, Човен крутиться, рипить... Однесіть додому, хвилі, Поцілунки мої щирі, Коли хочете втопить!

"Позростала всюди рута..."

Позростала всюди рута, Позростала скрізь отрута На тій стежці, тій дорозі, Що ходжу я та ллю сльози, Що, як пісні заспіваю, Все гіркими обливаю. Позростали скрізь могили, Що світ білий заступили, Заступили шлях до волі; Ані сонця, ані долі, Що десь ділась, що десь бродить,- День із хмари не виходить.

СЕРЕД НОЧІ

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи; Вітер завив, так і б’є; Стужа осінньої глупої півночі Просто ступить не дає. Лихо пекельне. В калюжах вся улиця. Сумно старчиха бреде, Спиною світить, під вікнами тулиться, Схову нема їй ніде. Хто пак над нею, нещасною, зглянеться? Хто? Ні чужі, ні свої. Голод єдиний за нею скрізь тягнеться, Не покидає її. Він її душить щодня, щогодиночки, Він не дає їй спокою хвилиночки, Шепче одно: «Пропадай! Тіло, слабіше билиночки, В яму складай!» Буря реве, ніч стає холоднішою. Дука щасливий не спить: Добре йому у палатах під кришею Вина-горілочку пить. Любо йому у теплі вигріватися, Смішки справляти з гістьми, Любо йому у розпусті купатися, Вік потирати всіми. Рота як слід він не вспіє роззявити - Зараз готове усе; А мисколизи не знають, як славити, Те вихваляють і се. Саме тим часом старчиха знеможена, Що вже не здужа й тужить, Посеред улиці, вся заморожена, Тілом невкритим дрижить. Блудить, сердешна, кругом поторочею, Ходить - себе продає: Дука натішивсь красою дівочою, Іншим її віддає. Боже!.. Колись вона... Все те загинуло!.. Нині того не вернуть... Щастя небогу навіки покинуло: В прірву, чи що, їй пурнуть? Вона не знає ні будня, ні празника, Цілими днями не їсть, Бійку приймає не раз від напасника, Зносить наругу і злість. Ні, не вернути тобі невернучого, Кращим шляхом не піти; Посеред гамору міста блискучого Ласки ніде не знайти. Всі тебе радо обсиплють прокляттями, А положивши в труну, Труп твій укриють поганими шматтями, Вдягнуть в ряднину брудну. Ні, рани серця тобі не загоїти... Люди? До них не ходи. Як прожила, так і згинеш чужою ти; Щоб хто заплакав - не жди. Так відпочинь хоч, в могилу лягаючи; Прийме сірому земля... А багатир, перешкоди не знаючи, Хай собі знову гуля! Хто ж, як не він, отой дука прославлений. Сю сироту загубив? Хто, як не він, стиду, честі позбавлений, Дівчину з розуму збив? Хто, як не він, заманив її пасткою, Потім швирнув на сміття? Що ж? Вся громада віта його з ласкою, Гнеться пред ним без пуття. Знають усі, що він з’їдений пранцями, Що він - паскуда кругом; Але дівчата з такими коханцями Пруться до шлюбу бігом. «Що то за доля весела, гарнесенька!» - Всяке гада, хоч мовчить; А матері... кожна б рада-радесенька Швидше дочку засторчить.