Кобза

Грабовський Павло Арсенович

"Не розцвівши, квіти зжовкли..."

Не розцвівши, квіти зжовкли, Ясний промінь сонця згас, В серці хворім струни змовкли, Що бриніли якийсь час. Підломились буйні крила, Думка з місця не руша, Зникла зірка, що день мріла, Занудилася душа. Не сміюся, та й не плачу; Тихий сум - мій давній друг... Молоду завзяту вдачу Підтинає злий недуг. Смертю дишуть хмурі стіни; Де не глянеш - скрізь межа... Тільки голос з України Мою

тугу розважа.

ЗАКОХАНІ

Рік вони любились - навік розлучились; Згинуло все разом, чим серденька бились. Узяли дівчину до нової хати; Поліг козаченько серед гаю спати. В головах у любки подушки пухові, В козаченька - свита і калюжа крові. І медів, і пива - всього чарівниці; Козаку ж нетязі - так нема й водиці. Коло дівчиноньки вся родина плаче, А над козаченьком чорний ворон кряче. Не встають обоє - заснули навіки, Змученому серцю не поможуть ліки. Дзвонять по дівчині, вже й попи співають, А над козаченьком вовки завивають. Дівчині могилку квітами убрали, А козацькі кості вітри розмахали.

"Хто про все те віда..."

Хто про все те віда, Хто про те згадає, Чого щемить серце, Що його з’їдає? Бачить всяк, як другий Співає та скаче, Та ніхто не знає, Як нетяга плаче.

"Я на небо позираю..."

Я на небо позираю - Сумно блимають зірки: Чорним хмарам я звіряю Нерозважені думки. «Чи на світі перестане Каїн Авеля вбивать?» - Запитався - серце в’яне... Якийсь голос став казать: «Досить злоба люд карала, Час любові настає, Що лихі мечі на рала, На серпи перекує!»

"Рідний краю! Чи забуду..."

Рідний краю! Чи забуду Я святі слова оці. Ні, тебе кохати буду І в терновому вінці. В твоїм світлі, як у раю, З твоїх джерел щастя п’ю; Тільки гірко, як згадаю Сумну доленьку твою. А то - миле все здається, Все хотів би обійнять, Слізка втіхи нишком ллється, Струни весело дзвенять. Що ж так скупо блима сонце, Мов сліпе, над краєм сим? Усміхнись нам крізь віконце, Дай тепла побільше всім!

"Як умру, то не згрібайте..."

Як умру, то не згрібайте Землі наді мною, А засипте в чистім полі Свіжою травою. В головах щоб зеленіли Явір та тичина, А в ногах - на спомин людям Червона калина. Прийде дівчина-голубка На мою могилу, Тихо сяде під калину, Здйхне через силу. І згада про мене з сумом Серденько гаряче, Наді мною, сиротою, Нищечком поплаче.

"Гей же, любий наш співаче!..."

Гей же,

любий наш співаче! Ти скажи нам, заспівай, Як убогий люд скрізь плаче; Кривді верху не давай. Заспівай про бідність люту Та злочинства світові, Про сірому, в пекло пхнуту, Розбуди думки живі. Вік борись за край свій рідний, Що тебе співать послав. Глянь, як б’ється наймит бідний, Злидаря в піснях прослав. Про великі заповіти Нагадай нам хоч слівцем, Щоб тебе нам зрозуміти, Щоб назвать тебе співцем.

ХМАРИ

Летіть, хмари, в край південний, Там у мене рідна хата; Як згадаю сад зелений,- Болить серце... Візьміть брата! Понад лісом без запину Попливли ви, полинули... Сам туди я в думці лину, Хоч мене там і забули. Поллєтеся ви дощами. Зросте жито серед поля; Я ж заплачу слізоньками - Все недоля та недоля. Поллєтеся - цвітуть квіти, Я ж заплачу - та й нічого; Вільно громом вам гриміти, А я змовчу - от і всього. Так летіть же в край південний, Сухі ниви напувайте. Щоб не гинув люд нужденний, Тихим вітром повівайте. Скажіть щире привітання Всім коханим, всьому краю, Як сумую з безталання, Як за ними умираю!

"Як ластівки ждуть вітру над водою..."

Як ластівки ждуть вітру над водою, Піднявши крила, щоб летіти в ірій. Так я ждав часу з думкою сумною - Пливти в край інший; жаль мене брав щирий За тих, що тут, на березі, остались В гірких сльозах, у вічних злиднях жити, Де хвилі з лютим ревом розсипались, Неначе все хотіли затопити.

НА ДОБРАНІЧ!

На добраніч всім вам на ніч! Божий день погас. Все на світі спочиває; Скоро ранок знов засяє; Спіть же в добрий час! Тихо, тихо, змовкло лихо, Ніч кругом лягла; Не чуть співу, ні сопілки, Дідусь-сторож бродить тільки Посеред села. Спи, трудящий! Хай в мир кращий Сон тебе знесе! На чужині хай кохана Тобі сниться, хай до рана Сниться рідне все! На добраніч! Сили за ніч Пошли, боже, нам! От-от стане розвидняться, Зжене з ліжка важка праця - Кінець любим снам!

СПІВЦЕВЕ НАРІКАННЯ

Не співається мені, Бо про що співати? Хто почує ті пісні, Як всі звикли спати? Сум, недоля - от і все, Мій коханий краю! Як співать мені про се, Так піду до гаю І повішу ліру там Або кину в полі - Буйним бавитись вітрам, Грати на роздоллі. Може, часом тим зросте Інше покоління, А з ним вкупі і святе Почуття боління.