Коханець
Шрифт:
Така подорож тривала двадцять чотири дні. Рейсові пароплави уже ставали тоді цілими містами зі своїми вулицями, барами, кафе, бібліотеками, салонами, зустрічами, коханцями, одруженнями, смертями. Тут утворювалося своє товариство, випадкове, вимушене, що само собою зрозуміло, але саме тому воно всіх влаштовувало, було досить приємне для спілкування, і для багатьох це були незабутні, веселі дні. Тим паче для жінок, для яких це був єдино можливий вид подорожей. Принаймні, для більшості жінок і для деяких чоловіків, така подорож із Франції в колонії на все життя залишалася найзахоплюючішою пригодою. Для матері ці подорожі, а ми тоді були зовсім маленькі, теж стали, як вона називала, «тим найкращим у житті».
Від’їзд. Від’їзд був завжди однаковий. Він завжди був як перший від’їзд морем. Розлука з землею завжди супроводжувалася болем і безнадією, але це, врешті, усе ж не перешкоджало від’їжджати
Ми ще приходили щовечора на квартиру в Шолені. Тривалий час він робив це ніби за звичкою, обливав мене водою із глиняного дзбана і ніс у ліжко. Лягав біля мене, випростувався, але не мав уже ніякої снаги, ніякої енергії. Відтоді, як день мого від’їзду, хоч і неблизький, був уже визначений, він більше нічого не міг робити з моїм тілом. Це сталося раптово, опріч його волі. Його тіло не хотіло тієї, що поїде геть, що зрадила. Він казав: я більше не можу тебе взяти, думав, що зможу, але нічого не виходить. Я вмер, казав він. З ніжною, вибачливою усмішкою промовляв, що, мабуть, уже ніколи більше не зможе. А ти хотів би? — питала я. Пробуючи розсміятись, він відповідав: не знаю, у цей момент, напевне, що так. Його ніжність перетворилася на біль. Він не говорив про цей біль, ні разу навіть словом не обмовився про нього. Інколи його уста здригалися, тоді він заплющував очі і стискав зуби. Проте він і далі мовчав, і я не знала, що він бачить там, за заплющеними очима. Могло здатися, що він любив цей біль, як колись любив мене, дуже сильно, можливо, аж до смерті, бо відтепер надавав перевагу болю. Часом казав, що хоче мене гладити, голубити, бо я ж так хотіла цього, а він так любить дивитися, коли на мене находить задоволення. І він голубив мене, і дивився на мене, і кликав мене, як свою дитину. Ми вирішили більше не зустрічатися, але це було неможливо, абсолютно неможливо. Щовечора я знову бачила його біля ліцею в чорному автомобілі, він сидів і ховав від сорому лице.
Настав час відплиття, корабель дав три гудки, дуже протяжні, дуже гучні, їх було чути на все місто, і небо над портом почорніло від диму. Потім до пароплава підпливли буксири і потягли його на середину, до головного фарватеру ріки. Зробивши справу, буксири віддали швартові і повернулися в порт. Тоді пароплав ще раз попрощався, ще раз пролунав оглушний рев, сповнений такої таємничої журби, що люди готові були розплакатись, і не лише ті, хто відпливав чи провожав своїх близьких, а й ті, хто прийшов просто так, подивитися, хоч їм і не було з ким прощатися. Запрацювали мотори — і пароплав сповільна рушив униз по ріці. Ще довго було видно його високий силует, що віддалявся у напрямку моря. Люди усе ще проводжали його поглядами, махали шарфами й хусточками, але все рідше й рідше, усе з меншим і меншим запалом. І врешті силует пароплава остаточно зник за горизонтом. День був ясний і здавалося, що пароплав повільно занурюється у воду.
Коли пароплав дав останній прощальний гудок, коли забрали трап і буксири потягли пароплав, віддаляючи його від землі, вона також заплакала. Ніхто не повинен бачити її сліз, адже він був китаєць, і таких коханців не личить оплакувати. Перед матір’ю і молодшим братом вона не могла показати, що їй боляче, у їхній родині так не було заведено. Вона бачила його великий автомобіль, довгий і чорний, з одягненим у біле водієм. Автомобіль стояв трохи осторонь від паркування машин «Мессажері марітім», стояв окремо. Вона одразу впізнала його. Впізнала і ледь видимий силует на задньому сидінні, нерухомий і пригнічений. Дівчина стояла, спершись на поруччя парапету, як і тоді на поромі. Вона знала, що він дивиться на неї. Вона теж на нього дивилася, вона його вже не розрізняла, але не відводила очей з чорного автомобіля. А потім зник і він. Пропав удалині й порт, і вже не було видно землі.
Китайське море, Червоне море, Індійський океан, Суецький канал — прокинувшись якогось ранку,
Під час подорожі, коли ми перетинали океан, пізно вночі знайшов свою смерть один пасажир. Вона вже точно не пам’ятає, коли це сталося, — тоді, чи під час другої подорожі. Декілька чоловік грали в карти у барі першого класу, серед цих картярів був і один юнак, який мовчки поклав свої карти, вийшов з бару, пробіг через палубу і кинувся в море. Пароплав ішов на повному ходу, і поки він зупинився, знайти тіло було вже неможливо.
Ні, вона пише ці рядки і бачить не корабель, а інше місце, там, де вона почула цю історію. То був Садек. Юнак був сином адміністратора Садеку. Вона знала його, він також ходив до ліцею в Сайґоні. Вона пригадує: такий високий, напрочуд привітне обличчя, темноволосий, в окулярах з роговою оправою. У його каюті не знайшли нічого, жодного листа. Жахливо: він був її ровесником, і його вік залишився в пам’яті незмінний — сімнадцять років. На світанку корабель рушив далі. І це було найстрашніше. Схід сонця, порожнє море, пошуки вирішено припинити. Ще одна розлука.
Під час цієї подорожі, у тому ж океані, у нічних сутінках, з великого салону на головній палубі зазвучав вальс Шопена — саме той, який вона колись намагалася вивчити, але безуспішно, їй ні разу не вдавалося зіграти його без помилок, і після цього мати дозволила їй кинути заняття музикою. Ту ніч, одну з багатьох ночей, дівчина провела на пароплаві, це вона точно знає; вона була на палубі, коли раптом під сяючим у корабельних вогнях небом зазвучала музика Шопена. Тихо, вітер ані шелесне, і музика ширилась по всьому темному пароплаву, ніби послання з неба, але невідомо кому, як Божа заповідь, зміст якої невідомий. І дівчина стрепенулася, так, ніби теж хотіла кинутися в море і звести рахунки з життям, а потім довго плакала, думаючи про мужчину з Шолена; вона вже не була впевнена в тому, що не любила його, може, вона й сама не знала про цю любов, яка пропала, як вода в пісок, і це відкрилось їй лише тепер, саме в ту мить, коли зазвучала музика над безмежним морем.
Так само потім їй відкрилося безсмертя молодшого брата посеред безмежної смерті.
Навколо неї спали люди, музика накривала їх, але не будила. І дівчина подумала про те, що це найспокійніша в світі ніч, таких ночей ще ніколи не бувало в Індійському океані. Здається, саме тієї ночі вона бачила, як на палубу піднявся її молодший брат з якоюсь жінкою. Він сперся на поруччя, вона обійняла його, і вони поцілувалися. Дівчина заховалася неподалік, щоб мати можливість краще їх розгледіти. Вона впізнала ту жінку. Уже певний час її з молодшим братом годі було розлучити. Та жінка була заміжня, але нещаслива в шлюбі. Чоловік, вочевидь, нічого не помічав. Останні дні подорожі брат цілі дні проводив у каюті з тією жінкою, вони виходили лише надвечір. Протягом цих самих днів брат дивився на свою матір і сестру так, ніби не впізнавав їх. Мати стала відлюдькувата, мовчазна, ревнива. А сестричка плакала. Вона була щаслива за брата, та водночас боялася за нього. Їй здавалося, що він покине їх і поїде від них з цією жінкою, але ні, прибувши до Франції, він знову приєднався до них.
Вона не знає, скільки минуло часу після її від’їзду, перш ніж він нарешті скорився батьківській волі і погодився на шлюб з дівчиною, яку той вибрав для нього: сім’ї домовилися про це ще десять років тому, вона теж купалася в золоті, в діамантах, у нефритах. То була китаянка, як і він, з Півночі, вона приїхала з Фушуня у супроводі своєї родини.
Напевне, він ще довго не міг бути з нею, довго не міг подарувати їй спадкоємця їхніх статків. Напевне, лежачи в ліжку, він уявляв свою білу дівчинку. Напевне, ще багато днів і ночей він жадав тільки її, до неї одної були спрямовані всі його помисли, його любов, його безмежна ніжність, його лякаюча тілесна чуттєвість. А тоді якось настав такий день, коли близькість з дружиною стала можлива. Того дня він так пристрасно, так нестерпно жадав білу дівчинку, що раптом, неначе в гарячці, побачив її перед собою і оволодів іншою жінкою, охоплений потягом до білої дівчинки. Це була брехня, але він увійшов у тіло своєї дружини і завдяки цій брехні зробив те, чого чекали від нього обидві сім’ї, і Небо, і духи його предків на Півночі — він зміг зачати спадкоємця свого роду.