Коханець

Якось, тоді я вже була в літах, у холі одного громадського закладу до мене підійшов чоловік. Він відрекомендувався й сказав: «Я знаю вас віддавна. Всі кажуть, що ви були красунею в юності, я ж прийшов сказати, що, як на мене, зараз ви вродливіша, замолоду ваше обличчя юної дівчини я любив менше, ніж те, яке ви маєте тепер, таке спустошене».

Я часто згадую той образ, який бачу лише я сама і про який нікому ніколи не говорила. Так він і стоїть переді мною, безмовний, чарівливий. Цей свій образ я люблю понад усі інші, у ньому я впізнаю себе і захоплююсь ним.

Дуже швидко в моєму житті усе стало надто пізно. У вісімнадцять років уже було надто пізно. З вісімнадцяти до двадцяти п’яти з моїм обличчям робилося щось несусвітнє. У вісімнадцять я постаріла. Не знаю, може, це так з усіма, ніколи не цікавилась. Здається, хтось

казав мені, що іноді час вражає людей у найюніші, найсвятковіші роки життя. Моє старіння було брутальне. Я бачила, як воно одну за одною захоплює мої риси, порушує зв’язок між ними, як очі стають більші, погляд — сумніший, рот — категоричніший, чоло позначають глибокі зморшки. Не можу сказати, що мене це лякало — навпаки, я спостерігала старіння мого обличчя, ніби читала захоплюючу книжку. Я знала, завжди знала, що з часом старіння уповільниться і набуде свого звичайного плину. Знайомі, що бачили мене сімнадцятилітньою під час подорожі до Франції, були вражені, побачивши мене через два роки, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. Оте нове обличчя я, власне, й зберегла. Воно стало моїм обличчям. Звичайно, воно ще постаріло, але менше, ніж могло б. Моє обличчя порізане сухими глибокими зморшками, шкіра пошерхла. Воно не зносилося, як деякі обличчя з тонкими рисами, зруйнована тільки його порода. У мене обличчя зруйноване.

У той час, про який я вам розповідаю, мені було п’ятнадцять з половиною.

Пором переправляється через Меконґ.

Ця картина стоїть переді мною протягом усієї переправи через річку.

Мені п’ятнадцять з половиною, і я живу в краю, де немає пір року, де завжди одна — спекотна, одноманітна — пора, я живу в гарячій зоні землі, де немає весни, немає оновлення.

Я в державному пансіоні в Сайґоні. У цьому пансіоні я сплю і їм, а на заняття їду в французький ліцей. Моя мати, вчителька, хоче, щоб її донечка потім пішла до гімназії. Тобі треба здобути середню освіту. Але те, що було достатньо для неї, уже замало для її доньки. Гімназія, а потім посада викладача математики. З перших класів школи я постійно чула цей лейтмотив. Я ніколи й не уявляла, що мені вдасться уникнути посади викладача математики, я була щаслива, що дозволяла мамі на це сподіватися. День у день я бачила, як вона планує майбутнє для своїх дітей і для себе. Коли вона вже не могла більше будувати ґрандіозних планів стосовно своїх синів, то стала плекати інші — майбутнє, шите білими нитками, проте ці нові плани виконували свою функцію, вони закорковували для неї час. Пам’ятаю, вона говорила про бухгалтерські курси для мого молодшого брата. При Загальній школі, щороку, для будь-якого рівня. Треба надолужувати втрачений час, казала мати. Це тривало три дні, ніколи не тривало чотири, ніколи. Ніколи. Потім ми переїжджали, і розмови про Загальну школу припинялися. На новому місці все починалося заново. Мати трималася десять років. Нічого не могло її зламати. Молодший брат став дрібним бухгалтером у Сайґоні. Школи Віоле [1] у колоніях не було, тому старшому братові довелося покинути нас і поїхати до Франції. Він жив там протягом кількох років, відвідуючи школу Віоле. Але він там не вчився. Гадаю, мама знала про це, її не проведеш. Та в неї не було вибору, цього сина треба було відокремити від двох інших дітей. Упродовж кількох років він випав з родинного кола. Саме за час його відсутності мати купила концесію. Жахлива авантюра. Для нас, дітей, що залишилися, ще жахливішим за це могло бути хіба що постійне чигання під вікнами якогось дитячого вбивці, або ж ніч мисливця [2] .

Мені часто казали: ти провела дитинство під надто яскравим сонцем. Але я так не думаю. Казали також: діти, які виростають у злиднях, рано починають задумуватися про невідворотне. Але ні, і це не зовсім так. Діти-старці, опухлі від голоду — так, але ми — ні, ми не знали голоду, ми були білі діти: нам було соромно, що іноді доводилося продавати свої меблі, але ми не голодували, у нас був хлопчик-служка, і їли ми — так, треба зізнатися, що іноді ми їли всяку гидоту — жилаве м’ясо трясогузок чи й кайманчиків, але цю гидоту варив і подавав на стіл служка, і ми часом навіть відмовлялися їсти, ми могли дозволити собі таку розкіш — відмовитися від їди. Ні, коли мені було вісімнадцять, сталося щось таке, що спотворило моє обличчя саме таким чином. Це, очевидно, відбулося вночі. Я боялася себе, боялася Бога. Удень я боялася не так, і смерть видавалася не така страшна. Але страх не полишав мене. Я хотіла вбити мого старшого брата, так, я хотіла його вбити, аби хоч раз у житті взяти над ним гору, а тоді дивитися, як він помирає. Я повинна була відібрати в матері об’єкт її любові, покарати її за те, що вона любила його так навіжено і намарно, а головне, гадаю, щоб порятувати молодшого брата, так, мого молодшого брата, моє дитятко, порятувати від гніту чужого життя, від якогось аж занадтого життя старшого брата, що не давало жити молодшому, від тієї чорної вуалі, що накидалася на білий день, переступити закон, проголошений старшим братом — тваринний закон, уособлений у людині, що перетворювала кожну мить існування молодшого брата на суцільне жахіття, на страх перед життям. Зрештою, той страх дістався до його серця і вбив хлопчика.

Я й раніше чимало писала про свою сім’ю, але тоді і мати, і брати були ще живі, і я лише мимохіть писала про деякі речі, ніколи не переходячи до суті.

Історії мого життя не існує. Її просто немає. Ніколи не було відправної точки. Нема й життєвого шляху, жодної чіткої лінії. Лише розлогі місця, з ілюзією, мовби там хтось був, але це неправда, нема там нікого. Я вже більш-менш описала історію моєї юності, точніше, її невеличкого фрагменту, тож за ним можна про щось здогадатися — звісно, я маю на увазі той епізод — переправу через річку. Те, що я роблю тепер, — ніби й те саме, а ніби й інше. Раніше я говорила про світлі періоди, точніше — осяйні періоди моєї юності. А тепер говорю про все потайне — про певні факти, почуття, події, які я досі замовчувала. Коли я почала писати, моє середовище спонукало мене до сором’язливості. Письменницька праця тоді означала ще й моральність. А писати тепер, мені здається, найчастіше не означає нічого.

Іноді я відчуваю: писання — ніщо, коли це тільки пусте бубоніння на вітер, якщо воно не поєднує всі речі в одному. Коли цього нема, тоді це не більше, ніж реклама свого життя. Та найчастіше я не задумуюся, я бачу простір, абсолютно відкритий, без усяких стін, де все, що я написала, не має де сховатися, і коли це прочитають, оголиться вся його вразливість, навіть недоречність, але далі я про це не думаю.

Тепер я бачу: у ранній юності, коли мені було вісімнадцять, навіть п’ятнадцять, моє обличчя вже обіцяло стати таким, яким стало у зрілому віці, коли я випивала. Алкоголь виконав функцію, яку не виконав Господь Бог, так само, як і функцію вбити мене, чи, точніше, вбивати. Це постаріле обличчя я мала ще до алкоголю. Алкоголь тільки закріпив ці риси. Так, ніби в мені зачаївся якийсь порок — я це знала, — але, на диво, рано. Так само чаїлося в мені і плотське бажання. У п’ятнадцять років на моєму лиці читалася чуттєвість, хоч я й не знала плотської втіхи. Той вираз обличчя не можна було сховати. Навіть моя мати це помічала. Бачили й мої брати. Ось так усе для мене й почалося — з цього надто примітного, втомленого обличчя, з отих синців під очима — обличчя склалося передчасно, до пізнання.

Мені п’ятнадцять з половиною. Переправа через річку. Коли я повертаюся до Сайґона, це для мене як ціла подорож, особливо коли я їду автобусом. А того ранку я сіла в автобус у Садеку, де моя мати працює директоркою школи для дівчаток. Закінчуються шкільні вакації, уже не пам’ятаю які. Я провела їх у маленькому будиночку при школі, там мешкає моя мати. І ось я повертаюся до свого пансіону в Сайґоні. Автобус для місцевих мешканців відходить з базарної площі Садека. Як завжди, мене проводжає мати, вона передає мене водієві — вона завжди довіряє мене водіям автобусів до Сайґона на випадок аварії, пожежі, зґвалтування, нападу піратів, катастрофи на поромі. Як завжди, водій садовить мене спереду, поруч з собою — тут місце для білих пасажирів.

Саме під час подорожі формується цей образ. Він міг би стати не такий розмитий. Міг би існувати на фото, хтось міг сфотографувати дівчину, як, зрештою, фотографували її за інших обставин. Але такої світлини нема. З якого дива комусь прийшло б у голову її фотографувати? Якби хтось міг передбачити, яку важливу роль відіграє в моєму житті ця подорож, ця переправа через річку! Але тоді про це ніхто нічого не знав. Ніхто, крім Бога. Ось чому того образу — а інакше й бути не могло — просто не існує. Його пропустили. Забули. Не виокремили, не відібрали. І саме тому він такий безцінний: він втілює у собі абсолют і сам його, власне, творить.

Отже, я перетинаю один з рукавів Меконґа на поромі, що курсує між Садеком і Вінглонґом серед широкої болотистої рисової долини, — це південна частина Кохінхіна, Долина Птахів.

Я виходжу з автобуса. Іду до парапету. Дивлюся на річку. Іноді мати мені каже, що я за все життя ніколи більше не побачу таких красивих річок, як тут, таких великих, таких диких, як Меконґ зі своїми рукавами, що біжать до океану, щоб навіки пропасти у прозорих безоднях. На цій рівнині, що тягнеться, скільки сягає око, потоки надзвичайно швидкі, мовби земля нахилилася.

Коли автобус виїжджає на пором, я завжди виходжу, навіть уночі, бо мені страшно, що не витримають канати і нас знесе в море. Серед шаленої течії я мовби спостерігаю останні миті свого життя. Така течія може змести все — камінь, вежу, ціле місто. Вітер, який дме в утробі ріки. Навіжений вітер.

На мені шовкова сукня, доволі зношена, майже прозора. Раніше цю сукню носила моя мати, але вона перестала її одягати — сукня видалась їй надто світла — і віддала мені. Сукня без рукавів, з глибоким декольте. Вона блякло-жовтуватого кольору — такими стають усі зношені шовкові речі. Це сукня, яку я пам’ятаю. Я завжди вважала, що вона мені дуже личить. Талію я підперезала шкіряним паском, що належить котромусь із моїх братів. Не можу пригадати взуття, яке носила в ті роки, пам’ятаю тільки деякі сукні. Здається, переважно я ходила в полотняних сандалях на босу ногу. Це було ще до ліцею в Сайґоні. Відтоді я, звичайно, ходила в туфлях. Того дня, швидше за все, я мала на собі знамениті туфельки із золотої парчі на високому підборі. Не уявляю нічого іншого, що б я могла тоді взути. Мати купила їх на розпродажі уцінених речей. Я взуваю ці золочені туфельки, коли збираюся до ліцею. Так, я ходжу в ліцей у вечірніх туфлях, прикрашених стразами. Мені так хочеться. Я подобаюся собі лише в цих туфлях, навіть тепер вони мені подобаються; такі високі закаблуки у мене вперше в житті, туфлі чудові, вони затьмарили все інше взуття, яке з’явилося після них, навіть оті білі полотняні сандалі на низькому підборі, у яких так зручно було бігати й гратися.