Коханець
Шрифт:
Але того дня не взуття робить поставу дівчинки такою незвичайною, неймовірною. Того дня дівчинка має на собі чоловічий капелюх з пласкими крисами, з гнучкого фетру кольору трояндового дерева, з широкою чорною стрічкою.
Двозначність її образу закладена саме в цьому капелюсі.
Уже й не пригадаю, як він до мене потрапив. Навіть не уявляю, хто мені його міг подарувати. Здається, його купила мама, і, здається, на моє прохання. Єдине, що знаю напевне: на дешевому розпродажі. Як пояснити таку покупку? Ні жінки, ні дівчата в колоніях не наділи б у той час чоловічий фетровий капелюх. А місцеві тим паче. Гадаю, ось як це було: я приміряла той капелюх просто так, знічев’я, заради сміху, глянула в дзеркало, що висіло в крамничці, й побачила, що під чоловічим капелюхом моє обличчя і тендітна підліткова фігура враз перемінилися, перестали бути прикрими недоліками природи,
Я знайшла фотографію мого сина у двадцять років. Він у Каліфорнії з Ерікою та Елізабет Леннар, своїми приятельками. Він такий худющий, що його можна сприйняти за уґандійця, тільки білого. У нього трохи зверхня посмішка — здається, він насміхається з усього і всіх. Він хоче скидатися на молодого волоцюгу. Він подобається собі у цій ролі, у цій витівці — худий, небагатий, довготелесий. Саме ця фотографія стоїть найближче до тієї, що ніколи не була зроблена — з дівчиною на поромі.
А ось і та, що купила мені той рожевий капелюшок з пласкими крисами й широкою чорною стрічкою, це вона — жінка зі старої фотографії, моя мати. Тут вона більше подібна на себе, ніж на пізніших фото. Двір нашого будинку на Малому озері Ханоя. Ми разом, вона і ми, її діти. Мені чотири роки. Мати стоїть у центрі. Я бачу, як вона напружено тримається, не усміхається, так, ніби чекає, коли вже нарешті сфотографують. За її виснаженим обличчям, за якоюсь розхристаністю одягу, за її сонливим поглядом я пригадую, що було спекотно, що вона стомлена, що їй тоскно. І саме за тим, як одягнені ми, діти, який у нас нещасний вигляд, я розумію: мати в черговий раз перебуває у тому своєму стані. Це траплялося з нею нерідко, і ми вже тоді, в дитинстві, бачили ці ознаки — їх добре видно на фото. Вони з’являлися несподівано — мати мовби раптово знесилювалась і не могла нас ані мити, ані одягати, а часом навіть і годувати. Повна байдужість до життя протягом цілого дня. Іноді це тривало довше, а іноді до ночі минало. Я мала щастя мати обезнадієну матір. Її безнадія була така глибока, що навіть яскраві буденні радощі не могли її цілковито розвіяти. Чого я точно ніколи не дізнаюся, — то це того, з яких саме причин вона покидала нас у такий спосіб. Можливо, тепер справа в тому, що вона впорола цю дурницю: купила будинок — ось він, на фотографії, — абсолютно нам непотрібний, адже батько був уже тяжко хворий, він помре за кілька місяців. Чи, можливо, їй сказали, що вона теж має ту саму хворобу, від якої помирає батько? Судячи з дати, може, й так. Я не знаю, та вона, напевно, й сама не знала природи тієї раптової безнадії, що спалахувала в ній. Може, то згасання батька, може, згасання ще одного дня? розчарування шлюбом? дітьми? чи всім на світі?
Це повторювалося щодня. Я добре пам’ятаю. Щодня — брутально, раптово накочувався цей відчай. А коли наростання зашкалювало, їй просто не хотілося нічого, чи хотілося спати, чи, навпаки, хотілося купити будинок, кудись переїхати, або вона просто була в кепському гуморі чи пригнічена, а часом поводилася, мов королева — дарувала все, що просили, приймала все, що дарували — цей будинок на Малому озері (не зрозуміло, навіщо він нам, адже батько вмирає), чи цей капелюх з пласкими крисами (дівчатко так його хотіло!), чи ці золоті туфельки, або щось таке інше. Або нічого, або спати, вмерти.
Я ніколи не бачила фільму, де індіанки носять такі самі капелюхи з пласкими крисами і коси, що спадають на груди. Того дня я теж заплела коси, але не зашпилила. їх, як звичайно. Однак вони не такі, як у фільмі. Дві довгі коси, що спадають на груди, як у тих індіанок, яких я ніколи не бачила, проте це дитячі коси. Отримавши капелюха, я перестала зашпилювати волосся — так зручніше. Тепер я з силою стягую його, зачісую назад і пригладжую, щоб не витикалося. Щовечора я розчісуюся і перед сном переплітаю коси — так мене навчила мати. Волосся важке, воно кучерявиться, розчісувати його боляче; ця мідно-золотава маса сягає до пояса. Мені часто кажуть: волосся — найгарніше, що в тебе є, і я розумію це в тому сенсі, що я негарна. Я обітну це своє розкішне волосся у двадцять три
Ось гляньте: на поромі я ще маю коси. П’ятнадцять з половиною. Я вже малююся. І користуюся кремом «Токалон» — намагаюся приховати ластовиння на щоках, під очима. Поверх крему накладаю пудру тілесної барви марки «Губіґан». Це мамина пудра, вона вживає її, коли йде на вечори в Головне управління. Того дня я нафарбувала губи темно-вишневою помадою. Не пам’ятаю, де я її взяла, можливо, Гелен Лаґонель поцупила її для мене в своєї матері, не знаю. Я не вживаю парфумів — у нас є тільки Колонська вода і мило «Пальмолів».
На поромі, поряд з автобусом, — великий чорний лімузин з водієм у білій бавовняній лівреї. Так, це велике, подібне на похоронне, авто з моїх пізніших книжок. Це «Морріс Леон-Болле». Чорна «Лянчія» французького посла в Калькутті ще не в’їхала в літературу.
Між водієм та власником авта — скляна перегородка, що підіймається і опускається. Є ще відкидні сидіння. Там просторо, як у кімнаті.
У лімузині сидить елегантний чоловік і дивиться на мене. Він не європеєць. Хоча одягнений по-європейському, на ньому костюм з легкого світлого шовку, як у банкірів Сайґона. Він не зводить з мене погляду. Я вже звикла, що на мене дивляться. У колоніях завжди дивляться на білих, навіть на дванадцятирічних дівчаток. Останні три роки я зауважую, що на мене на вулицях стали дивитися й білі мужчини, а материні друзі чемно пропонують мені зайти до них на чай, коли їхні жінки грають у теніс у спортивному клубі.
Я могла б помилятися, вирішити, що я гарна, як ті вродливі жінки, на яких зупиняють погляди, адже на мене справді часто задивлялися. Але я знаю, що справа тут не в красі, а в іншому. Можливо, це особливий дар: я здаюся такою, якою хочу, якщо треба — то й гарною теж, гарною й милою, милою, наприклад, для родини, тільки для родини і все, я завжди можу зробитися такою, якою мене хочуть. І вірю, що це справді я. Вірю, що я теж чарівна. І щойно я починаю в це вірити, як воно постає правдою для того, хто на мене дивиться і хоче, щоб я була на його смак, я знаю й про це. Я можу бути чарівна навіть тоді, коли мене переслідує думка про смерть мого брата. Смерть з єдиною співучасницею — моєю матір’ю. Я кажу «чарівна», бо так говорили дорослі при мені в дитинстві.
Я вже не дитина. Я дещо знаю. Знаю, що жінку роблять гарнішою не сукні, не пещеність, не дорога косметика, не вишуканість, і не ціна вбрання. Знаю, що суть у чомусь іншому. Але в чому — не знаю. Тільки знаю, що вона не там, де її шукають жінки. Я спостерігаю за жінками на вулицях Сайґона, у факторіях серед джунглів. Серед них є дуже гарні, дуже білі, вони докладають неймовірних зусиль, дбаючи про свою красу, особливо ті, у факторіях. Вони нічого не роблять, займаються лише собою, бережуть себе для Європи, для коханців, для відпочинку в Італії, для довгих вакацій на шість місяців кожні три роки, коли вони зможуть нарешті розповідати знайомим про те, як їм тут живеться, про це особливе колоніальне існування, про те, як тут працюється, про своїх таких удатних служок-боїв, про буйну рослинність, про пороми, про оті білі вілли, такі великі, що в них можна заблукати, і в яких мешкають функціонери з найвіддаленіших факторій. Жінки чекають. Марно чепуряться. Вдивляються в дзеркала. У напівтемряві білих вілл вони розглядають себе на потім, гадаючи, що їхнє життя — роман, вони вже мають повні шафи суконь і не знають, що з ними робити, вони нанизують сукні на вішаки, одну за одною, як на вервечку часу — довгі-предовгі дні чекання. Деякі божеволіють. Деяких покинули заради молодої прислуги, яка завжди мовчить. Покинуті. Слівце ляскає дзвінко, як ляпас. Декотрі накладають на себе руки.
Цей безкінечний замах жінок на самих себе завжди мене дивував, я знала, у чому їхня помилка.
Тут не йшлося про те, щоб викликати бажання.
Воно в жінці або є, або його немає. Бажання бачиш або з першого погляду, або розумієш, що його нема і ніколи не було. Воно або передбачає, власне, сексуальні стосунки, або німує. І це теж прийшло до мене ще до пізнання.
Одна лиш Гелена Лаґонель уникла помилки. Вона назавжди застрягла в дитинстві.