Коханець
Шрифт:
Він дивиться на неї. Навіть заплющивши очі, він усе ще дивиться на неї. Він вдихає аромат її обличчя. Вдихає в себе дитину, заплющені очі, вдихає її дихання, цей тепло-гарячий подув. Він майже не розрізняє обриси її тіла, воно не таке, як у інших, воно не має усталених форм, воно не закінчується тут, у кімнаті, воно ще росте, воно змінюється щохвилинно, воно не лише там, де він його бачить, — воно всюди, там, за межами його зору, де панує гра і витає смерть; податливе, гнучке, воно розчиняється в насолоді, так, ніби воно не юне, а цілком зріле, воно не лукавить, і просто аж страшно, наскільки воно все розуміє.
Я дивилася, що він робить зі мною, як він бере мене, я ніколи не думала, що так буває, це перевершило мої сподівання, відповідало найвищому призначенню мого тіла. Так я стала його дитиною. Він теж став для мене чимось іншим. Я почала розпізнавати невимовну ніжність його шкіри, його прутня, поза межами його єства. Тінь іншого чоловіка мусила промайнути в кімнаті,
Він бере її так, як узяв би свою дитину. А втім, він таки бере свою дитину. Він бавиться тілом своєї дитини, перевертає його, накриває ним своє обличчя, рот, очі. А дівчинка віддається грі, знаючи наперед, до чого вона приведе. І ось уже вона благає його про щось, а він кричить: замовкни; кричить, що більше її не хоче, що вже не хоче насолоджуватися її тілом, і ось вони знову обіймаються, сплітаються в смертельному страху, і цей страх розповзається по кімнаті, і вони знову піддаються йому в сльозах, у безнадії, у щасті.
Увесь вечір вони мовчать. У чорному автомобілі, що везе її до пансіону, вона схиляє голову йому на плече. Він обіймає її. І каже: як добре, що скоро прийде корабель з Франції і забере тебе назавжди, і ми нарешті розлучимось. Дорогою вони мовчать. Часом він просить водія проїхатися вздовж ріки, трохи покататися. Виснажена, вона засинає, пригорнувшись до нього. Він будить її цілунками.
В дортуарі пансіону горить синювате світло. Пахне ладаном, його завжди палять у темряві. Спека буквально нависає, усі вікна — навстіж, але нема ані вітерцю. Я роззуваюся, щоб не зчиняти шуму, але я спокійна, я знаю, що наглядачка не прокинеться, що тепер за мною визнають право приходити вночі, коли я хочу. Я зразу підходжу до ліжка Г. Л., усе ще побоюючись, чи не втекла вона протягом дня з пансіону. Вона на місці. Вона міцно спить, ця моя Г. Л. Навіть уві сні у неї впертий, майже ворожий вигляд. Непокора. Руки закинуті за голову. Вона спить не так, як інші дівчата: її ноги стиснуті докупи, обличчя не видно, а подушка зісковзнула. Я здогадуюсь, що вона чекала на мене і, не дочекавшись, заснула ось так, ображена і сердита. Мабуть, плакала, а потім провалилася в безодню сну. Мені хотілося б її розбудити і ми пошепки потеревенили б. Я більше не розмовляю з чоловіком із Шолена, і він більше не говорить зі мною, і тепер мені хочеться розпитувань Г. Л. Вона наділена незрівнянною увагою, як і всі люди, котрі не розуміють, про що йдеться. Але будити її не можна. Якщо Г. Л. розбудити ось так, серед ночі, вона більше не зможе заснути. Вона встає, їй хочеться вийти, вона так і робить, спускається сходами, ходить коридорами, порожнім подвір’ям, бігає, кличе мене, вона така щаслива — ніхто нічого не може з нею зробити, хіба що позбавлять денної прогулянки, але ж вона цього й чекає. Я вагаюся і, нарешті, ні, я не буджу її. Під москітною сіткою можна задихнутися від спеки, коли її спустиш, то просто нічим дихати. Я ж бо прийшла з вулиці, з берегів річки, де завжди прохолодно вночі. Я уже звикла, я завмерла й чекаю, коли це минеться. Поступово проходить. Я ніколи не засинаю зразу, хоч і дуже втомлююсь від того нового, що прийшло в моє життя. Я думаю про мужчину з Шолена. Зараз він, напевне, у якомусь нічному клубі в районі «Джерела», разом з водієм, вони, напевне, мовчки п’ють, коли вони удвох, то п’ють рисову горілку. Або ж повернувся додому, заснув при увімкненому світлі у своїй кімнаті, так ні до кого і не заговоривши. У такий вечір думки про чоловіка з Шолена нестерпні. І думки про Г. Л. теж нестерпні. Здається, що їхнє життя наповнене чимось таким, що перебуває поза ними самими. Здається, в мене все зовсім по-іншому. Мати каже: та вона вічно всім невдоволена. Мені здається, що я починаю виразніше бачити своє життя. І відчуваю — я вже можу собі в цьому зізнатися, — відчуваю туманне бажання вмерти. Слово «смерть» уже невід’ємне від мого життя. В глибині душі мені хочеться залишитись самій, та я більше не сама відтоді, як пішла з дитинства, покинула свою родину, родину мисливця. Я писатиму книжки. Це єдине, що я бачу за межами тієї миті, в розпростертій переді мною великій пустелі мого майбутнього життя.
Я вже не знаю, що за слова
Сталася помилка. Але чому ця помилка за кілька секунд захопила Всесвіт? То був скандал на рівні Господа Бога. Мій молодший брат був безсмертний, а цього не помітили. За життя його безсмертя було заховане в його тілі, а ми, ми й не помітили, що саме в цьому тілі гніздиться безсмертя. Тіло мого молодшого брата померло. Разом з ним померло й безсмертя. А світ продовжував існувати без цього тіла. Вони страшенно помилялися. Помилка охопила увесь Всесвіт — скандал, ганьба.
Коли молодший брат помер, усе інше теж мало померти. Померти його смертю. Це мала бути ланцюгова реакція смерті, що тяглася від цієї дитини.
А мертве тіло не відчувало жодних подій, причиною яких воно було. Безсмертя, яке знайшло в ньому притулок на двадцять сім років життя, а він і не підозрював про нього.
Окрім мене, ніхто цього не знав. І коли я це усвідомила, усвідомила таку просту істину, що тіло молодшого брата було й моїм тілом, я мала вмерти. І я вмерла. Молодший брат увібрав у себе й мене, я злилася з ним і померла.
Людей треба попереджувати про такі речі. Їх треба навчити, що безсмертя смертне, що воно може вмерти, таке вже ставалося і може статися знову. Навчити, що безсмертя ніколи не виказує себе, що воно завжди ховається за абсолютною двоїстістю. Що деякі люди можуть приховати його присутність, але за однієї умови — вони не повинні підозрювати про таке своє вміння. А хтось може виявити безсмертя в інших людях, але він теж не повинен знати про таку свою здатність. Поки життя живеться, воно безсмертне. Безсмертя — не питання часу, навіть не питання власне безсмертя, це справа іншого порядку, але ніхто не знає якого. Говорити, ніби безсмертя не має кінця-краю, — хибно, як і говорити, що воно починається і закінчується з життям людського духу, хоч саме з духом воно і співіснує — бере участь у гонитві за вітром. Погляньте на мертві піски пустелі, на тіла мертвих дітей: безсмертя не проходить крізь них, воно зупиняється і йде в обхід.
Безсмертя мого брата було чисте й безмежне — без вади і пустої вигадки. Молодший брат не мав про що кричати в пустелі, йому нічого було казати — ні там, ні тут, — просто нічого. Він не здобув освіти, йому так і не вдалося вивчитись на кого-небудь. Він не вмів говорити, ледве читав, ледве вмів писати, часом складалося таке враження, що він навіть не вмів страждати. Він просто нічого не розумів і боявся.
Моя безглузда любов до нього залишиться для мене нерозгаданою таємницею. Я не знаю, чому я його любила аж так, що ладна була померти замість нього. До того, коли це сталося, ми не бачилися з ним більше десяти років і згадувала я про нього нечасто. Виходить, я любила його завжди, і ніщо не було владне над цією любов’ю. Ніщо, крім смерті, а про неї я й забула.
Ми зрідка з ним говорили, майже не говорили про старшого брата, про наше нещастя, про нещастя нашої матері, про невдачу з наділом. Переважно говорили про полювання, про карабіни, про механіку, про машини. Він не міг без гніву дивитися на розбитий автомобіль і розповідав мені, які в нього колись будуть машини. Я знала всі марки мисливських карабінів і всі марки машин. Ще ми, звичайно, говорили й про те, що можна потрапити в зуби тигрові, якщо бути роззявами, що можна втопитися, якщо надумаєш купатися в бурхливому потоці, де надто швидка течія. Він був старший за мене на два роки.
Вітер ущух, і під деревами засяяло незвичне світло, яке буває після дощу. Птахи щебечуть на все горло, як малохольні, їм дошкуляє холод, і вони оглушливо верещать в прохолодному повітрі, широко роззявлюючи свої дзьоби.
Вимкнувши двигуни та довірившись буксирам, пароплави підіймалися течією до портових будов у гирло Меконґа, в напрямку Сайґона. Це гирло, цей рукав Меконґу, називається тут Рів’єрою, сайґонською Рів’єрою. Стоянка триває тиждень. Пароплав причалював до пристані, і з ним причалювала сама Франція. Можна було повечеряти й потанцювати у Франції, щоправда, моя мати не могла собі цього дозволити, надто дорого, та, зрештою, їй це було ні до чого, а ось із коханцем з Шолена туди можна було піти. Але він не хотів цього, оскільки боявся, що його побачать з такою молодесенькою білою дівчинкою, він цього не казав, але вона все знала. У той час, і це було не так і давно, якихось п’ятдесят років тому, мандрувати світом можна було тільки на пароплавах. Гігантські простори на всіх континентах ще не були обплутані мережею шосейних доріг і залізниць. Сотні, тисячі квадратних кілометрів поєднувались тільки древніми морськими шляхами. Сполучення між Індокитаєм та Францією забезпечували найкращі пароплави компанії «Мессажері марітім», мушкетери морських трас «Портос», «Д’Артаньян», «Араміс».