Коли впаде темрява

Кінг Стівен

— За ним числяться злочини з застосуванням насилля?

— Дещо, — відповів Моне. — Переважно бійки. Одного разу він доволі сильно побив якогось чоловіка в барі, а ще не раз потрапляв до психіатричних закладів, здебільшого до «Світлого пагорба» в Огасті. Не думаю, що у поліції мені розповіли геть усе.

— А ти хочеш знати все?

Моне замислився, а потім відповів:

— Ні.

— Вони ще не впіймали того чоловіка?

— Вони сказали, що це лише справа часу. Сказали, що він не вельми меткий. Але ж він виявився достатньо метким, щоб надурити мене.

— А чи

він надурив тебе, сину? Чи, може, ти знав, що промовляєш до вух, які тебе чують? Ось що мені здається ключовим питанням.

Моне довго мовчав. Він не знав, чи чесно звіряв свою власну душу раніше, але зараз ретельно нишпорив у ній, і то з яскравим ліхтарем. Не те щоб йому сподобалось усе, що він там побачив, але обшук таки відбувся. Без приховування чого-небудь. Принаймні свідомого.

— Ні, я не знав, — відповів він.

— А чи ти радий тому, що твоя дружина та її коханець тепер мертві?

У глибині душі Моне вмент відповів — так. А вголос сказав:

— Я відчуваю полегшення. Мені соромно про це казати, отче, але зважаючи на те, що вона наробила — і як воно все обернулося, без суду, і з можливістю без розголосу повернути розтрачені нею кошти, — я відчуваю полегшення. Це гріх?

— Так, сину мій. Шкода тебе засмучувати, але це гріх.

— Ви можете мене розгрішити?

— Десять «Отче наш» і десять «Богородице, Діво, радуйся!» — енергійно проголосив священик. — «Отче наш» за відсутність чуйності — серйозний гріх, але не смертний.

— А «Богородице»?

— Лайка у сповідальні. Варто було б також за гріх перелюбства — твій, не її, але наразі…

— У вас обід, я розумію.

— Сказати по правді, я втратив апетит, хоча, безперечно, побачуся з товариством. Причина в тому, що я, гадаю, що я… почуваюсь дещо збентеженим, щоб іще вислуховувати про твої дорожні розваги…

— Я розумію.

— Добре. Отже, сину?

— Так?

— Я не хотів би тебе мордувати, але чи ти певен, що не ти зробив натяк тому чоловіку? Чи підштовхнув його в якийсь спосіб? Бо в такому разі нам доведеться говорити не про незначні, а про непрощенні гріхи. Тоді мені доведеться порадитися з моїм духовним пастирем, щоб винести рішення, проте…

— Ні, отче. Але як ви вважаєте… чи не міг сам Господь посадовити того чоловіка до моєї машини?

У глибині душі священик вмить вигукнув — так. Уголос він сказав:

— Це богохульство варте ще десяти «Отче наш». Не знаю, як давно ти не відвідував церкви, але все одно мусив би розуміти. Отже, хочеш іще сказати щось подібне і отримати ще «Богородиць» чи ми вже з цим покінчили?

— Ми покінчили, отче.

— Тоді покайся, сину, як то у нас кажуть. Іди своїм шляхом і більше не гріши. І бережи свою дочку, синку. Мати у дітей може бути тільки одна, не важливо, як вона поводилася.

— Так, отче.

За фіранкою майнула тінь.

— Чи можу я поставити тобі ще одне запитання?

Моне неохоче знову сів. Йому вже вкрай хотілося бути деінде, тільки не тут.

— Так.

— У поліції сказали, що сподіваються впіймати того чоловіка.

— Вони сказали, що це тільки питання часу.

— Моє

запитання таке: чи ти хотів би, щоб вони впіймали того чоловіка?

І оскільки Моне вже хотів скоріше піти звідси, щоб спокутуватися в більш приватній сповідальні своєї машини, він відповів:

— Так, звісно, що так.

По дорозі додому він проказав додатково дві «Богородиці» і два «Отче наші».

Аяна

Я й уявити собі не міг, що коли-небудь зважуся розповісти цю історію. І жінка мені не радила, казала, що ніхто не повірить, а я завдам собі лишень зайвого клопоту. Насправді вона, звісно, мала на увазі, що клопіт спіткає її.

— А як же Ралф і Труді? — перепитав я її. — Вони так само були там, усе бачили.

— Труді накаже йому тримати язика за зубами, — відповіла Рут. — А твого брата довго переконувати не треба.

Це таки правда. На той час Ралф був директором управління №43 шкільної адміністрації Нью-Гемпширу, а найменше, чого міг бажати бюрократ департаменту освіти маленького штату, — це стати героєм випуску новин, а саме прикінцевого їх блоку, де зазвичай повідомляють про НЛО над містом Фенікс або про якогось койота, що вміє рахувати до десяти. Крім того, чудесна історія нікуди не годиться без чудотворця, а Аяна зникла.

Але моя дружина тепер мертва — її майже миттєво вбив інфаркт, коли вона летіла до Колорадо, щоб допомогти там дітям з нашим першим онучком. (Так мені, принаймні, повідомили представники авіакомпанії, хоча в наші дні їм навіть багаж не варто довіряти). Мій брат Ралф помер також — інсульт під час гри в гольф у турнірі ветеранів «Золотий вік», — а Труді з’їхала з глузду. Батька мого нема давно, був би живий, уже відзначив би столітній ювілей. Я тепер залишився сам-один, отже, розповім ту історію. Історія ця неймовірна, Рут мала рацію, і в будь-якому разі вона нічого не означає — з чудесами завжди так, окрім хіба що для ненормальних, які вбачають чудеса повсюди. Але історія цікава. І вона правдива. Ми всі це бачили на власні очі.

Мій батько помирав від раку підшлункової залози. Гадаю, про людей можна багато взнати цікавого, чуючи, що вони кажуть про подібні ситуації (і той факт, що я називаю це «подібною ситуацією», либонь, доповість вам дещо про вашого оповідача, який усе життя вчив англійській мові хлопчиків та дівчаток, чиїми найважчими проблемами зі здоров’ям були прищі та спортивні травми).

Ралф сказав:

— Його мандрівка вже майже скінчилася.

Моя зведена сестра Труді сказала:

— Чималенько він спізнив.

Мені на мить почулося, ніби вона промовила «спізнав». Але від неї такої поетичності у виразах годі було очікувати, як би мені того не хотілося.

Рут сказала:

— Він уже йде на посадку.

Я не промовив «хай би вже», хоча подумав саме це. Бо він дуже страждав. Це було двадцять п’ять років тому, у 1982-му, коли страждання вважались цілком прийнятними на останніх стадіях раку. Пам’ятаю, років через десять-дванадцять після того я десь вичитав, що більшість хворих на рак відходять тишком тільки тому, що вже не мають сил стогнати і плакати.