Коли впаде темрява
Шрифт:
І ще вона сказала, що вина почасти лежить на ньому.
— Я здебільшого у поїздках, це правда. Минулого року понад триста днів. Вона залишалася сама — у нас тільки одна дочка, авжеж, і та, закінчивши школу, вилетіла з гнізда. Отака-то моя вина. Ковбой Боб і все таке інше.
Йому бухало у скроні, майже геть заклало ніс. Він різко пирхнув, аж чорні мухи полетіли перед очима, та полегшення не відчув. Принаймні в носі. Щоправда, у голові трохи розвиднілося. Він дуже радів, що підібрав автостопника. Можна було б, звісно, все це виголошувати і в порожній кабіні, проте…
— Але це було б зовсім не те, — промовив він до тіні по інший бік сповідальної стіни. Говорячи це, він дивився
— Авжеж, я розумію, — відповів священик, і то доволі жваво. — Навіть якщо ти вочевидь відпав від матері Церкви — деякі забобони на кшталт медальйону святого Христофора ми не враховуємо, — все одно твоє запитання зайве. Сповідь — це гарно для душі. Нам про це добре відомо вже протягом двох тисяч років.
Моне вирішив носити на собі хрест св. Христофора, котрий з незапам’ятних часів звисав з його люстерка заднього виду. Може, це всього лише забобон, але він наїздив мільйон миль за будь-якої паскудної погоди в компанії з цим медальйоном і хіба що пару разів трохи подряпав бампер.
— Сину, що ще вона зробила, твоя дружина? Окрім того, що грішила з ковбоєм Бобом?
Моне сам себе здивував, розсміявшись. А по інший бік фіранки засміявся й священик. От тільки сміх їхній різнився за характером. Священик вбачав в історії її кумедний бік. Моне ж гадав, що він усе ще намагається відбитися від божевілля.
— Ну, ще була білизна, — сказав він.
— Вона скуповувала спідню білизну, — розповідав він автостопникові, котрий так і сидів, одвернувшись, зіщулено впирався лобом у скло, на якому осідала пара його дихання. Рюкзак між ногами, на ньому плакат догори написом Я НІМИЙ! — Вона мені показала. Все зберігалося в нашій кімнаті для гостей.
Там цими речами ледь не вся шафа була забита. Бюстьє, корсети-камізельки та ліфчики, чимало ще в упаковках, десятки пар шовкових панчох. На позір там було ледь не тисяча поясів з підв’язками. Але здебільшого трусики, трусики, трусики. Вона сказала, що ковбой Боб «великий шанувальник трусиків». Я гадав, вона детально розповість мені, як він з ними справляється, але й сам собі міг це уявити. Навіть краще, ніж мені того б хотілося. Я сказав: «Звісно, він шанувальник трусиків, він як змалку почав, так ніколи й не переставав дрочити на «ПЛЕЙ-БОЙ», а йому ж, бляха, уже шістдесят». Вони якраз проїжджали повз знак з написом «Ферфілд». Крізь лобове скло табличка виглядала брудно-зеленою, ще й мокра ворона вмостилася на ній зверху.
— Речі вона купувала якісні, — не вгавав Моне. — Чимало з «Вікторія Сікрет» з молу, але були й вельми дорогі зі спеціального бутіку, котрий називається «Світе». Це в Бостоні. Я навіть уявлення не мав, що існують бутіки спідньої білизни, але вона мене просвітила. У тій шафі товару нагромадилося, либонь, на тисячі доларів. Там ще й туфлі були. Переважно на високих підборах. Ці, як їх там, стилетто. Вона набралася манер стриптизерки. Хоча, гадаю, перед тим як виряджатися у «вондербра» і хвойдівські панталончики, вона все ж знімала з себе біфокальні окуляри. А втім…
Повз них промчав довгий трейлер. Моне машинально моргнув йому вслід фарами дальнього світла. Той подякував блиманням задніх вогнів. Отака от німа мова великої дороги.
— Втім, більшість з тих речей навіть не вдягалися жодного разу. От де пунктик. Вона стала якоюсь… якоюсь барахольницею. Я її спитав, якого біса було накуповувати стільки усього, але вона чи то сама цього не розуміла, чи просто не могла пояснити. «Це в нас стало звичкою, — сказала вона. — Гадаю, це для нас стало чимось на кшталт прелюдії…» Без усякого сорому сказала. І без зухвалості. Ніби вона в цей час думала: Це лише сон, і я від нього скоро прокинусь. Отак ми з нею стоїмо там,
— Розтрата, — повторив священик. Моне зачудувався, чи промовлялося коли-небудь раніше це слово в цій сповідальні, і вирішив, що, радше за все, так. Лишень тільки по-інакшому — крадіжка.
— Вона працювала у ШТАМ-19, — сказав Моне. — ШТАМ — це абревіатура, повна назва Шкільна територіальна адміністрація Мейну. З тринадцяти, які контролюють шкільну освіту в штаті, це одна з найбільших, її територія — на південь від Портленда. Їхня контора в Даврі, до речі, там же діє і той бар «Рейндж Райдерз», де завсідники гасають лінійні танці, і той історичний мотель «Гай» теж гам. Вельми зручно. Натанцювалися і тут же, поряд, поїб… покохалися. А що, навіть машиною не треба кудись їхати, ба можна надудлитися як хлющ. Що вони здебільшого й робили. Вона наливалася текілою, а він — віскі. Натурально, «Джеком». Вона мені розказувала. Вона розказала мені все.
— Вона була вчителькою?
— О, ні — вчителі не мають доступу до таких великих грошей; їй ніколи не вдалося б розтратити понад сто двадцять тисяч доларів, якби вона була просто вчителькою. У нас в гостях вечеряв головний управитель територіальної адміністрації зі своєю дружиною, ну і я також зустрічався з ним на всіх пікніках, що влаштовувались по закінченні навчального року, головним чином у «Заміському клубі» Даврі. Віктор МакРі його звуть. Випускник штатного університету Мейну. Колись грав у футбол. Диплом з фізичного виховання. Коротко підстрижений. Імовірно, подолав універ завдяки натягнутим «трієчкам», але чоловік приємний, з тих, що пам’ятають п’ятдесят різних версій анекдоту «ковбой входить до бару…». Під його орудою десятки шкіл, від початкових до повних середніх. Дуже великий річний бюджет, в крайньому випадку він і сам спроможний помножити два на два. Барб упродовж дванадцяти років працювала його персональною секретаркою.
Моне якусь мить помовчав.
— Барб розпоряджалася чековою книжкою.
Дощ припустив сильніше. Ще трохи, і його можна буде назвати зливою. Моне абсолютно машинально скинув швидкість до п’ятдесяти, хоча інші машини безтурботно обганяли їх по лівій смузі, тягнучи кожна за собою по хмарі води. Хай собі летять. За ним був довгий досвід безаварійної їзди та продажів осінніх бестселерів (не кажучи вже про весняний список бестселерів і список «Літні сюрпризи», куди здебільшого включалися збірки куховарських рецептів, книги з дієтичного харчування та піратські копії «Гаррі Поттера»), і він сподівався займатися цим ще довго.
Праворуч від нього пасажир трохи поворухнувся.
— Ти вже прокинувся, друзяко? — спитав Моне. Зайве запитання, хоча цілком природне. Німий автостопник знишка відгукнувся делікатним звуком «фьюї», котрий пролунав з-під нього. Вже гарно, що без запаху.
— Вважатимемо це за «так», — промовив, знову зосередившись на дорозі, Моне. В нього воно так і стояло перед очима. Та забита білизною шафа, мов видіння з підліткового сну з рясними полюціями. Відтак зізнання в розтраті — приголомшлива цифра. Витративши зайвий час на зважування можливості того, що вона бреше з якихось ідіотських причин (хоча наразі ідіотським тут виглядало все і всі), він спитав у неї, скільки ж залишилося на рахунку, і вона відповіла — тим самим спокійним, відсутнім тоном, — що нічого не залишилось, зовсім, хоча вона очікувала на більшу суму. Гадала, що рахунку вистачить трохи на довше.