Коли впаде темрява
Шрифт:
У неї клацають зуби і повертається здатність дихати.
— Джеймсе? Де ти? Що трапилося? — Якби вона говорила своїм нормальним голосом, це могло б скидатися на те, як матуся бурчить на свого 11-річного синочка-волоцюгу, який знову не встиг до вечері, але зараз її слова прозвучали страхітливим харчанням. Зрештою, ті родичі, що бурмочуть внизу, зібралися в дім порадитися щодо його похорону.
Джеймс сміється. Дещо розгублено.
— Не знаю навіть, як тобі сказати, — каже він. — Я сам не знаю до пуття, де я.
Першою їй спливає недорікувата думка: це він, либонь, запізнився на літак у Лондоні, хоча й телефонував їй з Хітроу незадовго до відльоту. Далі зринає ясніша ідея: хоча в телевізійних новинах і в «Таймз» повідомлялося, що ніхто не вижив, принаймні одному пощастило. Її чоловік виповз з-під палаючих уламків літака (і палаючих руїн будинку, на який упав літак, не забуваймо про це, ще двадцять чотири жертви на землі, а їхня кількість зростатиме, поки світ не перемкнеться на нову трагедію) та й вештається з того моменту по Брукліні в шоковому стані.
— Джиммі, з тобою все гаразд? Ти… ти не обгорів? — Імовірність тієї правди, що може відповідати цьому запитанню, боляче б’є її, наче важка книга впала на пальці босої ноги, й вона починає плакати. — Ти у шпиталі?
— Чш-ш-ш, — заспокоює він її, як завжди, з притаманною йому лагідністю. І цей давно знайомий звук, крихітна деталь будівлі їхнього подружнього життя, змушує її заплакати ще дужче. — Чш-ш-ш, люба, тихіше.
— Але я не розумію!
— Зі мною все гаразд, — каже він. — 3 більшістю з нас тут усе гаразд.
— З більшістю?.. Там є й інші.
— Окрім пілота, — каже він. — 3 ним не все добре. Чи, може, це другий пілот. Він усе ще ридає: «Ми падаємо, нема тяги, о Боже мій». І ще: «Я не винен, не дайте їм мене звинуватити». І таке він ще примовляє.
Вона захолола.
— Хто ви такий насправді? Навіщо ви так жахливо жартуєте? Я лишень втратила свого чоловіка, ви, гівнюк!
— Люба…
— Не називайте мене так!
З однієї ніздрі в неї звисає прозора шмаркля. Вона витирає її тильним боком долоні, а тоді струшує навмання, такого вона не робила давно, з самого дитинства.
— Послухайте, містере, я зараз натисну зірочку 69, і поліція скоренько приїде по вашу дупу… ви ігнорант, нечуйний придурок…
Проте далі вона не може таке говорити. Це його голос. Безперечно. Те, як прозвучав дзвінок, — ніхто не взяв слухавку внизу, не ввімкнувся автовідповідач — говорить про те, що вона його адресат. І це …люба, чш-ш-ш, як у тій старій пісні Карла Перкінса.
Він зберігав тишу, ніби даючи їй самій впоратися зі своїми почуттями. Але, перш ніж вона знайшла сили заговорити знову, у слухавці почулося «біп».
— Джеймс? Джиммі? Ти ще тут?
— Так, але я не можу довго балакати. Я намагався додзвонитися до тебе, коли ми падали, і, гадаю, це єдина причина того, що мені пощастило вишкрябатися. Чимало інших теж намагалися, цих мобільних телефонів зараз, як грязюки, але марно. — Знову те пікання. — Тільки от тепер уже мій телефон майже висох.
— Джиммі, ти розумів?
Ця думка була найважчою і найжахливішою для неї — що він, либонь, усе розумів, нехай навіть упродовж безкінечних пари хвилин. Інші можуть уявляти собі обгорілі тіла або відірвані голови з вишкіреними зубами; навіть метушливих людців, що з’являються раніше рятувальників і знімають з пальців обручки та діамантові сережки з вух, але в Енні Дріскол сон відбирало видіння Джиммі, який дивиться через ілюмінатор на те, як набрякають, наближаючись, вулиці, машини і брунатні житлові будинки Брукліна. Нікчемні маски метляються, мов шкурки дрібних жовтих тваринок. Із прочинених верхніх шафок починає вивалюватись ручний багаж. Чиясь бритва «Норелко» котиться по нахиленому проходу.
— Ти розумів, що ви падаєте?
— Не зовсім, — відповідає він. — Усе здавалося нормальним аж до самого кінця, можливо, до останніх півхвилини. Хоча у таких ситуаціях важко орієнтуватися в часі, як я завжди й думав.
У таких ситуаціях. Більш того: як я завжди й думав. Так, ніби він побував на борту 767-го «Боїнгу» не в одній, а у півдюжині авіакатастроф.
— У будь-якому разі, — продовжує він, — я дзвонив, тільки щоб попередити, що ми прибуваємо раніше, тож вижени з ліжка кур’єра «Федерал Експрес», поки я не з’явився.
Цей жарт про її нібито флірт з кур’єром повторювався ним віддавна. Вона знову починає плакати. Його мобільний видає нову серію пікань, немов картає її за це.
— Гадаю, я помер за пару секунд до того, як він задзвонив перший раз. Гадаю, тому мені й вдалося пробитися до тебе. Але ця штука ось-ось розрядиться на смерть.
Він сміється, ніби це кумедно. Певним чином, гадає вона, так і є. Вона й сама, можливо, почне цінувати цей гумор — з часом. Дай мені ще років з десять, думає вона.
Тоді тим добре їй знаним голосом, ніби сам до себе:
— Чому я не ввімкнув цього сраного байстрюка на підзарядку минулого вечора? Забув, та й годі. Просто забув.
— Джеймсе… милий… літак розбився два дні тому.
Пауза. На щастя, без піпікання. А тоді:
— Правда? Місіс Корі казала, що час тут дивно поводиться. Хтось із наших погодився, хтось ні. Я був серед незгодних, але, схоже, вона мала рацію.
— Чирва? — питає Енні.
У неї відчуття зараз, ніби її винесло трохи назовні і вона хилитається понад своїм підтоптаним тілом жінки середнього віку, але вона не забула старих звичок Джиммі. Під час довгого перельоту він завжди шукав, у що б зіграти. Годилися хоч кріббідж, хоч канаста, але чирва була його улюбленою грою.
— Чирва, — погоджується він. Телефон знову пікає, немов підтакує.
— Джиммі… — Вона загаялась доволі надовго, питаючи сама себе, чи дійсно їй так потрібно це знати, а потім, так і не відповівши самій собі, вистрілює: — Де саме ти зараз знаходишся?
— Скидається на вокзал Гранд Централ, — каже він. — Тільки більший. І більш порожній. Такий, немов це зовсім не справжній Гранд Централ, а тільки… м-м-м-м… декорація для кіно про Гранд Централ. Розумієш, що я намагаюся сказати?
— Я… я гадаю, так…