Коли впаде темрява
Шрифт:
У домі — по суті, особняку — було холодно й тихо. Тільки глухе лускання дров, палаючих у великому кам’яному коминку, та замогильне завивання листопадового вітру надворі.
— Я хочу, щоб ви вчинили вбивство, — промовив старий. Голос у нього виявився деренчливо тонкий, сварливий. — Я розумію, що саме цим ви займаєтеся.
— З ким ви розмовляли? — спитав Гелстон.
— Із чоловіком на ім’я Сол Лоджіа. Він каже, ви його знаєте.
Гелстон кивнув. Якщо посередником виступає Лоджіа, все гаразд. А якщо у кімнаті був жучок, усе, що каже цей чоловік —
— Кого вам треба ліквідувати?
Дроган натиснув кнопку на вбудованій у поруччя його крісла консолі й під’їхав упритул. Зблизька Гелстон відчув жовтий запах страху, старості й сечі, три в одному. Йому стало бридко, але виду він не показав. Обличчя залишалося спокійним, беземоційним.
— Ваша жертва знаходиться просто позаду вас, — м’яко промовив Дроган.
Гелстон рухався миттєво. Його життя складалося з рефлексів, а вони завжди звірялися зі спиляним запобіжником. Він зіскочив з канапи, в оберті припав на одне коліно, рука всередині спортивного, спеціального крою плаща вхопила руків’я короткоствольного гібриду 45 калібру, що висів у нього під пахвою в пружинній кобурі, яка з першого дотику викидала пістолет йому в долоню. Вмить зброя була оголена й націлена… на кота.
Якусь мить Гелстон з котом дивилися один на одного. Для Гелстона це був дивний момент, він був людиною, позбавленою як уяви, так і забобонів. Тієї миті, коли він укляк на коліні, цілячись у кота, він відчув, що цей кіт йому знайомий, хоча якби він коли-небудь побачив кота такої незвичайної масті, то напевно б його запам’ятав.
Писок у нього було поділено навпіл: на білу й чорну рівні половини. Роздільна лінія йшла абсолютно прямо: від верху плаского черепа по носу й до рота. У напівтемряві очі в нього були великі, і в кожній майже круглій зіниці плавала призма коминкового вогню, мов дві жарини ненависті.
І думка луною відгукнулася в Гелстоні: Ми знаємо одне одного, ти і я.
Відтак це минулося. Він сховав зброю і підвівся з коліна.
— Я мусив би вбити вас за таке, діду. Я не сприймаю жартів.
— А я не жартую, — сказав на це Дроган. — Сідайте. Погляньте-но сюди.
З-під ковдри, якою були закутані його ноги, він дістав товстий конверт.
Гелстон сів. Кіт, що був чаївся на спинці канапи, легко сплигнув йому на коліна. Він поглянув угору на Гелстона великими темними очима, зіниці яких обрамляли тоненькі зеленаво-золотисті кола, потім вмостився й почав вуркотіти.
Гелстон запитально подивився на Дрогана.
— Він вельми дружелюбний, — сказав Дроган. — Спершу. Ласкавий дружелюбний котик вбив трьох людей у цій садибі. Залишилося ще мене. Я старий, я хворий… я волію вмерти власною смертю.
— Не можу повірити, — промовив Гелстон. — Ви найняли мене вбити кота?
— Загляньте до конверта, будь ласка.
Гелстон так і зробив. Там були сотки й п’ятдесятки, усі банкноти старі.
— Скільки тут?
— Шість тисяч доларів. Ще шість отримаєте, коли надасте мені докази, що кіт мертвий. Містер Лоджіа казав, що дванадцять тисяч ваш
Гелстон кивнув, його рука машинально гладила кота, що лежав у нього на колінах. Той спав, не припиняючи муркотіти. Гелстон любив котів. Фактично це були єдині тварини, яких він любив. Вони були самі по собі. Бог — якщо він існує — створив їх перфектними, гордовитими вбивчими машинами. Коти — кілери тваринного світу, і Гелстон ставився до них з повагою.
— Я не зобов’язаний щось пояснювати, але я це зроблю, — промовив Дроган. — Попереджений — значить озброєний, як то кажуть, а я не бажаю, щоб ви поставилися до завдання легковажно. До того ж, мені здається, я потребую виправдання. Тож ви не вважатимете мене божевільним.
Гелстон знову кивнув. Він уже погодився зробити цей нікчемний постріл і ніяких зайвих балачок не потребував. Та якщо Дрогану заманулося поговорити, він послухає.
— По-перше, чи ви знаєте, хто я такий? Звідки мої гроші?
— Дроган. Фармацевтичні препарати.
— Так. Одна з найбільших фармацевтичних компаній у світі. А наріжним каменем нашого фінансового успіху було оце. — З кишені халата він видобув і вручив Гелстону маленький ненадписаний слоїк з пігулками. — Тридормалфенобарбін, компонент С. Призначається майже винятково невиліковно хворим. Виникає велика залежність від нього, розумієте? Це комбінація болегамувального, транквілізатора й середньої потужності галюциногену. Чудово допомагає безнадійно хворим впоратися зі своїм станом і призвичаїтися до нього.
— Ви самі його приймаєте? — спитав Гелстон.
Дроган проігнорував запитання.
— Його широко призначають по всьому світу. Це синтетичний препарат, розроблений у п’ятдесятих у нашій лабораторії в Нью-Джерсі. Тестування ми проводили майже винятково на лабораторних котах і кішках, бо вони мають нервову систему унікальної якості.
— Скількох ви знищили?
Дроган фиркнув.
— Це упереджений, несправедливий спосіб означення нашої роботи.
Гелстон знизав плечима.
— Протягом чотирирічного періоду тестування, шляхом якого ми дійшли до затвердження Tri-Dormal-G департаментом харчів та ліків, було… гм, використано близько п’ятнадцяти тисяч котів.
Гелстон свиснув. Близько чотирьох тисяч на рік.
— Отже, ви гадаєте, що цей вирішив з вами поквитатися, еге ж?
— Я не маю й найменшого почуття провини, — сказав Дроган, але в його голосі бриніла дражлива, сердита нотка. — П’ятнадцять тисяч лабораторних тварин загинуло, натомість сотні тисяч людей…
— Не переймайтеся, — перебив його Гелстон. Ці виправдання йому вже набридли.
— Цей кіт з’явився тут сім місяців тому. Я ніколи не любив котів. Настирливі тварини, рознощики хвороб… завжди нишпорять у полях… никаються у коморах… чіпляють собі на шерсть казна-яку заразу… завжди намагаються притягнути з собою щось у дім, показати вам… це моя сестра захотіла його взяти. Вона його знайшла. І заплатила за це.
Він подивився на сплячого на колінах у Гелстона кота зі смертельною ненавистю.