Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Тільки зайчикові й приходиться.
Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. ма-у!.. ма-у!
А ті думають:
«От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Ізліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало, — так він додолу впав — гуп! та просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди… А потім посходились та й кажуть:
— От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
Паперовий сокіл і мотиль
Один хлопчик зробив собі паперового птаха-сокола, помалював його гарно і пустив на шнурочку високо-високо. Летить паперовий сокіл, аж бачить метелика, що низько літає з квітки на квітку. І каже гордий сокіл:
— Ти не підлетиш так високо, як я! Дивися! Я лечу аж під хмари!
— Це правда, — сказав мотиль. — Але я не завидую тобі. Хоча ти великий і мальований, але прив’язаний на шнурочку і в кождій хвилині можуть тебе стягнути на землю. А я хоч і малий і низько літаю, але свобідно, а воля — то найбільший скарб на світі!
Песик і горобчик
Був у ґазди пес. Він став старий і не годен гавкати. Чоловік розсердився і відігнав його від хати.
Біда песикові, бо не має ніякого товариша. Всі звірі відганяють його або утікають. Змилосердився горобчик і каже: «Я буду тобі товаришем». Оба потоваришували. Каже горобчик: «Добре нам буде, лише аби ти ніколи мене в біді не лишив; а я тебе не лишу. Ти, песику, голодний?» — «Голодний». — «Підемо до твого ґазди їсти».
Пішли до ґазди. А там жінка напекла пиріжків. Двері відкриті. Горобець залетів до хати, по хаті чиркає. Діти і жінка за горобцем, а песик тим часом наївся пиріжків.
Тут їде ґазда. Побачив песика, вхопив довбеньку і вбив надворі.
Заплакав горобчик і почав мстити. Сів коневі на голову і довбає. А ґазда взяв довбеньку і коня по голові — вбив коня.
Ввійшов ґазда до хати і сидить сумний. Залітає горобчик, сів на дитину і довбає дитину. Жінка вхопила макогін — хотіла вбити горобчика, а вбила дитину.
Горобчик тоді каже: «Це вам за песика!» І полетів.
Чоловік з жінкою почали тяжко плакати.
Відтоді старих псів ніхто не вбиває, бо вони молодими дім стерегли, а на старість мають помирати коло господарів.
Пес, порося і когут
У багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.
Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.