Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Дід хоч і пожалів, але оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв. А на другий день вп’ять приходе і кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок. Давай, діду, бичка-третячка!»
Дід взяв і оддав… На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить. Але в це врем’я дід каже бабі: «Ти іди до сусідів, а мене замаж під піччю». Бабка так і зробила. А вовк прийшов та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка. Давай, діду, бабу!» Аж жде вовк, пожде — аж ніхто не іде, вовку бабу не несе. От вовк шукав-шукав їх, не найшов та
Як вовк приятелював із зайцем
Йшов заєць дорогов та й здибається з вовком. Заєць уздрів, що вовк іде, і уступився йому з дороги. Приходить ближче вовк ід зайцеві та й його ся питає: «Чого ти мені ся з дороги вступаєш?» — А заєць сказав до него: «Я трохи менший та й борше ся уступлю з дороги, як вовк мені». Тогди вовк каже до зайця: «От ходи зо мнов та й будем оба кумпанувати». Заєць каже до вовка: «То най буде, я буду з тобов тримати кумпанію».
Ідуть собі оба, надибають лиса. Вовк скочив до лиса та й лиса розбив. Вже бере вовк та й обідає і каже до зайця: «А чому ти не їш?» Заєць відповідає до вовка: «Я се не уживаю». Вовк питається зайця: «Чим ти жиєш?» А заєць відповідає до него: «Я лишень їм крижівочки з капусти». А вовк каже: «Відки ж ми озьмем крижівочок тобі?» А заєць каже: «Знаєш що? Зараз ходім до села та й десь у городі найдем». Вовк каже до зайця: «Зараз ідем, коби-м пообідав». А заєць каже до вовка: «Ти борше їж, бо я їсти хочу».
Вовк устав. Уже ідуть. Зайшли в город; вовк став та й дивиться, аби хто не вийшов з хати, а заєць прийшов до капусти та й гризе. Вже заєць пообідав; ідуть оба та й собі балакають. Каже вовк до зайця: «Та ти не голоден?» А заєць каже до вовка: «Я би ще щось з’їв». — «Но то ходім, зараз щось найдем».
Ідуть вони та й надибають молодого зайчика. «Чо ти, небоже, вийшов на поле?» А зайчик каже до вовка: «Я вийшов на спацир». Вовк відповідає: «Но, то я маю тут тебе з’їсти». — «Як хоч ня їсти, то їж». Вовк лапнув зайчика у писок і пролиг. Та й ідуть вони далі.
Ходять вони та й не можуть нічо найти. Вовк каже до свого товариша: «Но, то я тебе хочу зараз з’їсти». — «Та ми оба кумпанували, а ти мене хоч з’їсти?» Вовк каже до него: «Їсть вовк вовка, як нема що іншого. А чо ти ся, небоже, за мнов волочеш?» Заєць каже: «Та же ти досі казав, що я твій приятель». — «Тепер мені, - каже, — приятеля не тра, коли я голоден». Та й злапав зайчика, роздер і з’їв.
Як то добре тримати з таким приятелем, коли як нема що їсти, упав на него та й з’їв!
Як вовк хотів бути війтом
Одного разу вигнав господар осла на пашу на поле і пішов собі додому. Але лісом бігав вовк голодний, як змія. Нараз виходить на полянку, дивиться, а там пасе осел. «Но, слава Богу, — каже вовк, — уже не буду голодувати». Але осел як його уздрів та й таке гадає: як би то йому утечи з зубів? Приходить вовк д нему, а осел каже: «Стій, я на тебе уже три дні чекаю». Вовк здивувався та й каже: «А тобі нащо мене?» — «Ой, — каже, — у нас в селі вибори, вибираємо раду і не можуть ся погодити, кого класти на війта. Але один іменував вовка на війта, та й усі ся згодили, та й мене вислали, аби я тебе привів до коронації». — «Но, — каже вовк, — щастя, що-с на мене трафив». — «О, я дуже радий! Сідай, — каже осел, — на мене та й їдь у село».
Прийшов осел у село та й як зареве, а то усі люди повибігали з хатів та й дивляться. А то на ослі вовк! Як того уздріли та й далі бити! Так били, що вовк ледве поволочився на поле.
Але на полі чоловік складав сіно у копицю; та й як уздрів вовка, то сховався борзо під копицю.
Але вовк іде просто на копицю та й гадає: «Коби мені долізти до тої копиці, я би троха припочив!» Та й як приліз, та й висадився на копицю, та й ліг і лежить. Каже вовк сам до себе: «От забаглося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути! Нема ще кого, аби хоть раз ще урвав по плечах, аби я знав, як війтом бути!»
А тот ґазда слухає з-під копиці і акурат вила підоймає і як скроїть вовка вилами, а вовк лиш протягся і скінчив життя.
Як горобець помстився лисові
Раз злапала ворона куря, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуба, був голоден, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голоден, а ворона менша, як він, та й їсть. Та й каже до ворони:
— Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з’їм на дубі.
Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони:
— Я лізти не годен, я старий. Я уже ся немало по світі находив, але відколи я ходжу, я ще не здибав такої красної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш.
Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона файно співає, та й тогди каже:
— Кра, кра!
Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з’їв. Але лис уздрів, що йому ся вдало здурити ворону. Та й каже:
— Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за цим.
Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони:
— Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усі з’їм.
Ворона не хотіла, а лис зачав ніби дряпатися по дубі. Ворона як уздріла, та й каже:
— От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь.
Надлетів горобець та й каже до ворони:
— Що тобі старий лис казав?
Ворона каже:
— Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з’їсть усі.
А горобець каже:
— Дурна, ти йому не кидай, най спробує та най лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не годен лізти.
Але лис тото вчув та й каже:
— Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти ся впадеш в мої руки.
Та й пішов.
Відтак знов здибається з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця:
— Як ти перебуваєш у такі студини? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?