Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Автор неизвестен

Дід пішов на село, а лисичка прийнялась глитать бабусине м’ясо. Обгризла все м’ясо, остались одні кістки та трибуха. Потім хотіла було втекти з хати, а далі згадала про курей і задумалась: «Е, ні, підожду діда, треба получить з його обіщаних курей, тіко треба убрать бабині кістки, щоб можна було одурить діда». Вибігла лисиця за двір, дивиться — іде по дорозі вовк. Вона гукнула: «Вовчику-братику, ти хочеш їсти?» — «Хочу». — «Ну, так іди, забери там у хаті бабині кістки, посмакуй трохи. Я оце заморила черв’яка і тобі оставила. Тіко ти їх волочи подальше в гущину ліса, а то дід скоро вернеться з села». Голодний вовк схопив бабині кістки і попер їх подальше од хати в невилазну гущину.

Вернувся

дід з села, дивиться — на столі пусто, бабусі нема. Дід спитав лисицю: «А куда ж ти дівала покійницю?» — «Ох, дідусю, не бачив ти, яке тут чудо було. Я як почала голосить та Бога просить, щоб збавив бабусю од гріхів, та так усердно, та так жалібно просила, що Бог одразу почув мою молитву. Ото я голосю та й голосю, коли дивлюсь — розступилась стеля, улетіли два анголи, взяли бабусю на руки і понесли на небо, а мені сказали: «Гарно ти, лисичко, умієш голосить. Твої слова до Бога доходять. Опісля того я вся тремтіла, бо дуже злякалась». — «А іще що вони тобі казали?» — «Та вони іще щось казали, та я з переляку забула. Погоди трохи, я спомню. Ага, он що вони казали! Вони казали, що як умре дідусь, так щоб і по тобі я голосила, тоді і тебе візьмуть на небо. Там будеш вмісті з бабусею жить в раю». — «Так і сказали?» — здивовано спитав дід. — «Та так і сказали, я тобі брехать не буду». — «Ну, на ж тобі, лисичко, вмісто двох — три курочки і кусок сала. А коли оголодаєш, приходь до мене, я тобі всього дам. Тіко, будь ласкава, як я умру, приходь голосить, а то я боюсь, щоб нас не розлучили на тім світі з бабусею». — «Не бійся, дідусю, я свого слова не зміню, прийду непремінно. Тіко от що я хотіла тобі сказать. Ти, дідусю, не запирай на ніч курника, а то я прийду до тебе в гості, а тебе, може, дома не буде, тоді що ж я повинна робить, іти назад не солоно хльобавши?» — «Добре, лисичко, для тебе всякий час двері будуть одчиниті».

А лисиці того й треба було. Вона щоночі приходила до діда в гості і брала собі по одній куриці, поки — всіх поїла, а потім і на очі не показувалась дідові.

Як звірі мстилися чоловікові

Був такий чоловік, що його жінка била, а мав щепу і заплів кошик. А заєць скочив до того кошика та й му ту щепу об’їв. Виходить він рано, дивиться, а заєць сидить у тім кошику. Виходить з ціпочком таким та й його за вуха витяг відти, набив добре та й пустив. Вибіг заєць на горбок, сів і журиться, що побитий. А лис приходить та й: «Чого ти, — каже, — Яцьку, тут сидиш?» А той каже: «Бо той чоловік, під горбом що сидить, то я йому щепу об’їв, а він так мене збив і вуха ми натягав». Лис каже: «Чекай, я ся пімщу за тебе, я му кури заберу».

Приходить за курми та й продрав стріху до курей, а кури далеко сиділи, і він упав до середини. Упав до середини, а чоловік виходить рано до худоби давати їсти, дивиться — діра і лис сидить у куті. Та й бере бука, ймив лиса, набив добре та й таки пустив. Виходить лис та й каже до зайця: «Ой біда, хлоп набив тебе, набив і мене та ми, — каже, — дуже смушок збавив». Та й оба укупі посідали та й радять.

Але надходить вовк: «А що ви, браття, тутечка таке радите?» — «Отой чоловік під горов мав щепу, та й об’їв Яцько, та й впав до середини, а він його набив; я хотів ся пімстити та й му кури забрати, та-им упав до стайні, а він мене в стайні ймив і взяв палицю, добре набив і пустив. Та ми так кості побив, а що ми смушок збавив, шкіру пом’яв…» — «А де він саме сидить?» — «Отут під горов». — «Я його знаю, чекай, він щоранку йде в ліс за дровами, я його з’їм». — «Їй, коби тобі Біг поміг». — «Їй, Біг поміг! Або я що? Я його сам поможу».

Той рано іде в ліс, а той на того

чекає. Той каже: «Я тебе маю з’їсти». А той каже: «Та невмиваного? Та я ще, — каже, — не вмивався!» — «То йди та вмийся». Той вмився. «Та в що ся втру?» Той каже: «На (вибачте) хвіст». Той бере хвіст, обвинув коло руки, сокиру з-за пояса та вовка обухом. А тоті дивляться, ци правда. Сонечко сходить, а вістря блискає до сонця. «Ой біда, тото хлоп аж вогню дає, так б’є та й, — каже, — залізом б’є».

А той як набив, та й го лишив, як уздрів, що му той нічо не робить. А лис та й заєць приходять до него та й жалують тамка.

Приходить ведмідь до них та й питає всіх трьох: «Чо ви такі слабі?» Вони йому розповіли свою кривду, а він каже: «Чекай, я го завтра з’їм». Хлоп рано йде в ліс. Украв у жінки ковбасу та й йде в ліс, їсть ту ковбасу. А ведмідь до него підходить. Той кинув йому кавалок. Як му кинув тої ковбаси, ведмідь понюхав — смачне, запах є. «А то з чого таке добре?» — питає ведмідь хлопа. Той йому каже: «То з пацюка». А ведмідь знав, де пацюк лежить дикий, та й взяв в латра поліно — а пацюк лежав у листю — та й пацюка в тім листю вбив тим поліном. А хлоп каже: «Треба вогню скласти і треба дров сухих». А ведмідь каже: «Тут є дуб вивернений сухий, що я його давно знаю; ходи, то го зрубаєш». Той узяв сокиру, прийшов до того дуба, затесав клин і кололи того дуба на середині, сокиров били, а той дуб розколовся надвоє. А той каже (ведмідь): «Чекай, я розірву лабами».

Та й як лабами зловив, клин вискочив, а лаби ся лишили в дубі. Хлоп тогди взяв пішов, вирубав поліно та й тогди ведмедя б’є. А ті з горба дивляться та й кажуть: «Ади, що тому роблять! То біда хлоп. Ведмедя вбив на смерть!»

Та й конець.

Як звірі хату будували

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: «Не хочу я жити в холодній країні; переживу сю зиму, перелітую, і як тільки птиця почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю».

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край… Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

— Куди ти йдеш?

— Та тікаю від зими, йду шукати літа.

–  І ми підемо з тобою.

— Що ж, ходім, гуртом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:

— Куди се ви йдете?

— Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, спитав:

— Куди йдете, земляки?

— Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

[Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту.]

Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу… Далі йти не сила. Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі.

Як давай, то й давай. Гурт не малий…

— Треба ж місце добре відшукати, — каже кіт.

А качка й собі:

— Ходім, найдем таке місце, де б вода була недалечко.

Пішли, найшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

— Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.