Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Ходили-ходили по тім рову, похотіли їсти. Тоді посходились усі та й балакають: «Кого ми осудим? Давай осудим зайця та й з’їмо, коли він упав у яму, у рів. Куций! З трьома губами! Вуха довгі! Передні ноги короткі! Задні довші! Осудим!» А лисичка то за лапки, то за ніжку, та все собі кишечки під себе («А це буде ще й на завтра»).
Ходили-ходили по тім рову — уп’ять похотіли їсти. «Ну, вовчику-братику, кого ми осудим тепер? Чи мене, чи тебе? А в нас же десь ведмідь є! Давай його осудим та й з’їмо вдвох». — «А як ми його будем судити? Здоровий! Лапи великі й
Тоді прийшов ізнов до лисички: «Лисичко-сестричко! Що ми тепер будем робити?» — «А що? Хіба не бачиш що? Те, що я роблю». — «А що ж ти робиш?» — «Прокусила собі черевце та витягаю кишечки та й їм». — «А дай і мені хоч одну». — «Е, прокуси собі; я собі прокусила та й їм; а в тебе більше». — «Так я ж не достану». — «Е, спини жалієш, щоб не луснула».
Він як нагнеться, як гризне за черево — аж шкура тріснула! — «Е, лисичко-сестричко, живіт болить». — «Так їсти не хотітиметься». Він як гризонув удруге! Прокусив собі черево і здох. Тоді лисичка із’їла й вовка і сама осталась. Тоді вже бігала-бігала — ніде нікого не найде.
Летить дятел. «Дятелку-братику! Витягни мене з оцього рова. Та якби ти мене нагодував і насмішив, так я б дуже довольна була б».
Він її взяв відтіль витяг з того рова на крилах.
Несе хлопець обід женцям на степ. Дятел летить, а лисичка [слідом] біжить. Несе той хлопець кашу і молоко. Дятел і каже: «Оце ж дивися: як одбіжить отой хлопець од горшків за мною, так ти тоді і наїсися». Той дятел долетів до хлопця і сів. А він за ним! А дятел схопився та вп’ять сів. Він уп’ять за ним; поставив горшки та за дятлем. А дятел підлетить та вп’ять сяде.
Лисиця до горшків! Виїла борщ та кашу, а тоді до молока в глечик. Виїла й молоко з глечика. Стала виймати голову з глечика — не витягне: ухватилася мотузочка за шийку лисиці. Лисиця каже: «Пусти ж, глечичку!» Він не отвічає нічого. «Та не шути, не шути, глечичку, пустися». То вшутки казала, а то вже й розсердилася. «Та пусти, глечичку, а то втоплю». А він їй нічого не отвіча, мовчить. І побігла лисиця до криниці топити глечика.
Прибігла лисиця до криниці і стала: «Пусти ж, глечичку, а то втоплю». Він їй нічого, не отвічає. Вона його в криницю. А він: «Кгли-кгли-кгли-кгли!» — «А що, глечичку, дошутився? Тепер втоплю!»
Поти кгликотів глечичок, поки набравсь повен води. «Глечичку, пустися, а то тепер уже утоплю». Він не пускається. Потяг лисицю в криницю.
Утопла лисиця й пропала, і глечик там.
Як кіт розсудив горобця з яструбом
У лісі було велике дерево, а на тім дереві заложила собі ворона гніздо, а під її гніздом заложив собі гніздечко горобець. Ворона виділа, що той малий горобчик має гніздечко, але собі гадає: «Е, то буде згідливий сусід». Та й так жили они у згоді аж до літа. Але прийшла у літі пшеничка, та й горобчик пішов у пшеничку. Нема його день, два; так не було його два тижні удома, що його ворона не виділа. Так ворона зажурилася, що їй скучно без горобця, але усе надіялася, що може-може…
Але одного дня чує ворона, а то у гнізді сидить якийсь інший птах, такий яструбець маленький. Каже ворона: «Яке ти право мав тут замешкати?» А він каже: «Що ти мене маєш питати? То моя річ!»
За два-три дні прилітає горобець, ледве котиться, такий ситий від пшенички. Прилетів горобець — та й до гнізда, а той його дзьобком: «Марш! Я тут ґазда». Ну, нема ради, бо тот сильніший. Іде горобець до ворони на раду: «Сусідко-воронко, порадь мене!» Каже ворона: «Такий ти мені добрий, як і той злий; що я маю до вас мішатися; ви шукайте собі суду деінде». — «Но, — каже горобець до того половичка, — ходім шукати, аби нас хто розсудив».
Летіли они далеко, але дивиться горобець — сидить під деревом кіт, але такий ласкавий, так ся ласкаво дивить, от як би рад щось доброго зробити. Каже горобець: «Ану, ходім до цего котика, цей нас розсудить, ади, як він ласкаво ся дивить!» Каже той яструбець: «Ану, іди ти, спитай уперед, ци він має тепер час». А котик так ласкаво воркоче: «Я, — каже, — добрий чоловік, я вам порадю».
Злетів горобець до него, а кіт поволі, поволі, та й хап, та й з’їв.
Як котик та півник утопили лисицю
Жив котик і півник. Котик лежав на печі, а півник на лавці. Вранці схотілось їм їсти. Півник і пішов колосочків збирать, а котик остався дома.
Де взялась лиска, схватила півника за головку та й понесла. Кричить півник:
Котику-братику,
Мене лиска несе
За круті гори
В широкі нори!
Несе лиска,
тільки хвостиком блиска!
Почув котик та й одняв півника. Прийшли додому. На другий ранок пішов котик мишок ловити, а півника оставив дома. Прийшла лисичка та й каже: «Півнику-братику, відчини! Я тобі пшонця принесла».
Півник одчинив. Лисичка за головку та й понесла. Несе лиска, тільки хвостиком блиска! Кричить півник:
Котику-братику!
Мене лиска несе
За круті гори
В широкі нори!
Не чув котик, як його півник звав. Прийшов додому: аж нема півника!.. Зажуривсь котик, а далі й надумав, як півника врятувать. Пішов до лисиччиного дому, сів на пеньочку та й грає:
А в лиски, в лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір,
А п’ятий синко — Пилипко,
Заграє в дудку й на скрипку, -
Я в бас — не вдавсь,
А в дуду — не буду,
В соломію — не вмію,
А в талалаю — і сам заграю.
Вийшла лисиччина старша дочка, а котик її — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок. Сів та й знов грає:
А в лиски, в лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір,
А п’ятий синко — Пилипко,
Заграє в дудку й на скрипку, -
Я в бас — не вдавсь,
А в дуду — не буду,
В соломію — не вмію,
А в талалаю — і сам заграю.
Вийшла підстарша лисиччина дочка, а котик її — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок. Сів та й знов грає.