Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем
У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.
— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, — він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, — думає, - рік, вислужив день [2] поля на рік, — що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я, — каже, — те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?…» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
— Пане, — каже, — любий, пане, — каже, — милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
2
День — міра площі, приблизно 7000 м2.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре, — каже, — виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну, — думає, - я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, — я йому дам!» От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!
Та як замахнеться…
— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком… А вона проситься:
— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!
— Ну гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, — пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.
— Впустіть, — каже цар.
Її й пропустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати…
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте! Лаяв їх, лаяв…
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось, — радяться: як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, — як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює, - каже, — то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: як звоює, - каже, — змія, то віддам. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?…
— Нічого, звоюєш: мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.
— А баштан, — каже, — на кого покину? Вона як почала його вмовляти, — пішли.
Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, — каже, — постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.
Як миша віддячила левові
Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.