Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
— Тягни, дурню, корінець!
І вовк відпустить ногу. А коли схопить за корінь і тягне, думаючи, що то лисиця, вона кричить:
— Ой, болить, ногу мені поламаєш!
А вовк тягне, тягне і ніяк не може витягнути лисицю з нори. Як намучився добре, лишив свою куму в тім обриві й пішов собі в ліс. Через деякий час лисичка вибралася звідти і подалася далі добувати собі поживу. Йде дорогою й бачить: їдуть сани з кіньми. (А то було зимою). На санях — два риболови везуть рибу, яку наловили у ставку. Лисиця лягла на дорогу і прикинулася дохлою. Чоловіки
— Диви, дохла лисиця лежить.
Взяли вони лисицю та й кинули на сани до риби. Поганяють коней і не оглядаються назад. А лисиця тим часом бере рибу і кидає на дорогу.
Як виметала всю рибу, сама скочила на дорогу і давай рибу хапати і носити у свою нору. А ті риболови прийшли додому, дивляться, а на санях ні риби, ні лисиці. Повернули назад по тій дорозі, але нічого не знайшли.
Небагато часу пролетіло, і приходить вовк до куми-лисички в гості. Бачить, лисичка собі рибу їсть. Вовк просить її:
— Дай мені, кумочко, хоч трохи рибки, бо я дуже голоден.
— Еге, який ти розумний, — каже лисиця. — Готове і дурень буде їсти. Я дуже тяжко ловила рибу. Іди й ти собі налови.
— Я не знаю, де і як ловити, — каже вовк.
— Я тебе навчу, — погодилася лисичка-кума.
І повела лисичка вовка ловити рибу. А там біля села текла річка. А в річці люди зробили ополонку і звідти носили воду. Лисиця привела вовка до ополонки і каже:
— Сідай тут, хвіст опусти у воду і приспівуй собі: «Ловися, рибко, мала й велика! Ловися, рибко, мала й велика!». Але скоро не витягуй хвоста, посиди, щоб якнайбільше наловилося.
Сидить вовк, сидить. Попробував хвіст тягнути, а хвіст уже замерзає у воді. Він думає собі: «Ще не тягну, бо мало наловилося. Ще потримаю». Як посидів зо дві години, а хвіст так і примерз до води. Тягне вовк, тягне — ніяк витягнути не може. Сіпає хвостом то в один бік, то в другий — нічого не виходить. І мусив вовк сидіти до рана. Вранці люди ідуть по воду, видять — на льоду вовк — і давай кричати:
— Вовк! Вовк!
Похапали в руки палиці, довбні, вила, хто що міг, обступили вовка і так били, що той ледве вирвався і без хвоста втік до лісу. Відтоді лисичка-кума більше не зустрічалася зі своїм кумом-вовком.
Як поспішала черепаха
Зібрались якось у неділю вранці ведмідь, осел, заєць та черепаха і рішили горілку пити. Скинулись у шапку по грошу, і комусь треба по горілку йти.
— Побіжить заєць! — вигукнув ведмідь.
— Ні, - каже заєць, — краще нехай осел принесе, бо я по дорозі всю горілку вип’ю. Хіба ви не пам’ятаєте — «Заєць у хмелю»?…
Всі подивилися на осла. Але той теж відмовляється:
— Я старий, дурний. Мене відразу одурять. Он ведмідь нехай іде. Він розумніший і сильніший за мене.
— Та я теж вайлуватий, неповороткий. Ще не дістанеться мені, - викручується ведмідь. — Ось черепаха піде.
А тій однаково, чи в хаті сидіти, чи надворі бути. Взяла гроші й вийшла.
Нема годину, дві. Уже й за півдня перевалило. Заєць, осел та
Аж тут відкриваються двері і роздається голос ображеної:
— Якщо ви мене будете ще так обзивати різними словами непристойними, то я й зовсім не піду!..
Як постраждали заєць, собака і кінь
Іде заєць степом і плаче. Зустрічає його лев:
— Чого ревеш, косий?
— Та ти ж знаєш, що я косий. А тут трапилось таке нещастя: наїхало начальство, а я на нього глянув, а йому здалося, що я косо глянув. От мене і звільнили…
Погорював разом з зайцем лев та й пішов собі далі. Раптом і зустрічає собаку. Іде бідолашка зажурений, мало не плаче.
— Що з тобою сталось, старий друже?
— Та служив я у хазяїна кілька років. А тут приїхали до нього знатні гості, і мені треба було лизнути, а я гавкнув… От мене і вигнав хазяїн.
Пішов далі лев і зустрів коня. Бідолаха ледве ноги волочить і гірко плаче.
— Що сталося, коню? — питає лев.
— Нічого особливого… Працював я собі потихеньку і горя не знав. Та на моє нещастя прислали осла з дипломом. От я і на пенсії.
Як добре, що такого не буває межи людьми…
Як птахи гуртом орали
Це скоїлось давно-давно, ще як скоро утворився світ. А тоді на землі почали з’являтися різні рослини, ліси; вода то й давно вже була, і тварини були вже, а чоловіка, як-то кажуть, Бог ще не зробив.
От тварини і почали самі господарювати на землі. Злізлись вони в одно місце, всі до гурту і почали розмовляти, як жить їм у світі і що їсти.
От виступив на цім зібранні журавель та й каже: «Ось я вам розкажу, як ми будем господарювати. Перше всього, — сказав журавель ведмедю, — піди у цей маленький лісок, який тільки ще почав рости, і зломи величезну криву гілляку і принеси сюди».
За кілька хвилин це було зроблено.
А другим сказав журавель птицям — перепелиці, деркачу (тому деркачу, що по болотах літає) і орлиці, які все-таки знають більше в господарстві: «Буде вам робота. Тепер виберіть з себе найздоровших тварин, які могли б тягти рало». Це так сказав журавель.
Усе це було зроблено.
Поробили з лика упряж і вирушили в поле орати. Запряглось, правда, тварин пар двадцять. Але не треба забувати й того, що між ними були не всі згожі, а були й вороги проти цього. От ці вороги нарадилися встати темної ночі і пішли й побили кілки там, де мається орать; тільки так побили низько кілки, що й незамітно.
Повставали господарі рано і вирушили у поле орать. Старший господар — журавель — вийшов зі свого гнізда та й каже: «Тепер назначимо, хто буде воли вести і хто буде борозну рівно одводить і так далі. Перепелиця буде поводатором, щоб рівну борозну провести. Деркач буде погоничем першим при перепілці, а орлиця буде підганять задні пари при ралі. А я сам буду плугатарем».