Колиска на орбіті
Шрифт:
Він опустив ноги з ліжка, намацав капці, взувся, потім знайшов халат, підвівся й попростував до кабінету.
Налив собі випити.
Міцно спи, згадалося йому. Боже, як може людина міцно спати? Всі вони почуваються зараз так само, як і він.
Їхня провина? Вона в тому, що саме намагається створити людство.
Хоча, в принципі, все логічно.
Існують планети, на яких люди не можуть прожити й хвилини через атмосферний тиск, непереборну силу тяжіння, брак кисню, отруєну атмосферу і ще багато найрізноманітніших причин.
Та кожна з цих планет мала або економічне, або стратегічне значення,
Майже напевне, в Галактиці існували інші цивілізації, які досі не зустрічалися з людьми. Згідно з математичною теорією ймовірностей, вони обов’язково мають бути. В нескінченному просторі ймовірність існування інших цивілізацій теж наближається до нескінченності. Ми не знаємо, хто вони: друзі чи вороги. Але ми повинні врахувати обидві можливості, і підготуватися до цієї зустрічі.
Обминати планети, що мають економічне і стратегічне значення при такій підготовці просто безглуздо.
Треба заснувати на тих планетах людські поселення — заснувати й розвинути ще до того, як почнеться боротьба, щоб у ній використати і населення, і природні багатства, і розташування у просторі, коли вже та боротьба неминуча.
І якщо звичайна Людина не може з якихось причин існувати на тих планетах, ми повинні змінити її вигляд. Ми сконструюємо інші тіла, що пристосуються до згубних умов життя на тих планетах, зможуть вижити, зміцнитись і втілити в життя плани Людини.
Людина спроможна створити такі тіла. Вона має у своєму розпорядженні техніку, щоб з’єднувати м’язи, кістки й нервові волокна, вона навчилася відтворювати органи, які виробляють гормони, оволоділа таємницею ферментів і амінокислот, знає багато інших секретів, необхідних для створення не тільки людського, а взагалі будь-якого живого організму. Прикладна біологія перетворилася на точну науку і тепер можна зробити таку біологічну копію, яка зможе зустріти перший-ліпший можливий комплекс планетних умов. Людина передбачила в своєму проекті колонізації Всесвіту людьми в дивовижних нелюдських формах все, крім одного: вона може зробити будь-що, але неспроможна створити життя.
Зараз спроби створити живу матерію в лабораторних умовах ведуться не тільки тут, а й на інших астероїдах. Робота ця надзвичайно засекречена й невідкладна. Над вирішенням її б’ються ізольовані групи біохіміків, метаболістів, ендокринологів, розселені на подібних до цього літаючих уламках скель, що охороняються військовими космічними патрулями. Секретність забезпечується мільйонами правил та суворим контролем безпеки.
Вони шукали першопричини життя, працюючи на сірих територіях, що тільки ускладнюють вирішення проблеми, де різниця між живим і неживим досить примарна, де неможливо передбачити, що може спантеличити людину, яка працює з вірусами і кристалами. В певний момент людина може вмерти, а в наступний наполовину ожити, і ніхто не зможе пояснити чому це трапилось і яким чином.
Це була розгадка суті життя, що ховалася десь поряд з дослідженнями Людини. Та саме тут, на астероїді, визріло дивне й радше антинаукове переконання, що життя не є реальною матерією, яка відбивається формулою чи рівнянням, а скоріше питання духовне з відтінком надприродного — те, чого Людина ніколи не зрозуміє, і намагатися створити його в лабораторних умовах — самовпевненість, навіть святотатство, це пастка, до якої Людина потрапила завдяки тому, що, мов навіжена, шукає знань.
І я, думав Бейярд Лодж, я один із тих, хто веде їх далі в цих сліпих і безглуздих пошуках того, чого ми ніколи не зможемо знайти. Для нашого душевного спокою ми не повинні його шукати. Я заспокоюю їх, коли вони виказують свій страх, обманюю їх, коли вони протестують проти нелюдських дослідів. Я примушую їх працювати, я вбиваю їх день за днем, убиваю потроху їхню людяність. Я прокидаюсь уночі від власного крику, бо “людина”, яку я зустрів, обняла мене й запросила випити з нею.
Він налив собі ще.
— Приходь, — звернувся він до монстра зі сну. — Приходь, друже. Я хочу з тобою випити.
Він пильно оглянув кімнату, ніби чигаючи на нього.
— Що за чортівня? — сказав він. — Ми ж люди, чи ні?
Він налив собі ще, та раптом помітив, що в нього тремтять руки.
— Ми — люди, — розмовляв далі він з чудовиськом, — і повинні триматись один за одного.
Вони зібралися після сніданку у вітальні, і Лодж, переводячи погляд з одного обличчя на інше, зрозумів, що за зовнішнім спокоєм ховається непереборний жах; він відчув німу істерику, що відбувається в їхніх душах, закованих у броню витримки й суворої дисципліни.
Кент Форестер обережно запалив сигарету і заговорив буденним тоном, та Лодж, спостерігаючи за ним, розумів, чого коштувало йому таке самовладання.
— Не можна дозволити, щоб це дощенту роз’їло нас зсередини, — промовив Форестер. — Нам треба обміркувати це всім разом.
— Інакше кажучи — підшукати розумне пояснення тому, що сталося? — запитав Сіффорд.
Форестер заперечно похитав головою.
— Я сказав “обміркувати”. Це той випадок, коли не можна обманювати себе.
— Вчора на екрані було дев’ять героїв, — сказав Крейвен,
— І кит, — додав Форестер.
— Ви вважаєте, ніби хтось…
— Не знаю. Якщо це зробив хтось із нас, нехай відверто скаже про це. Всі ми здатні зрозуміти й оцінити жарт.
— Коли це жарт, то досить невдалий, — зауважив Крейвен.
— То вже інша річ, — сказав Форестер.
— Якби я знав напевне, що це жарт, у мене б камінь з душі скотився, — виголосив Мейтленд.
— В тому то й справа, — підхопив Форестер. — Саме це я й хотів би з’ясувати.
— Може, хто-небудь хоче щось сказати, — трохи помовчавши, спитав він.
У відповідь — ані пари з вуст.
Вони чекали.
— Ніхто не зізнається, Кенте, — зауважив Лодж.
— Припустимо, що цей жартун хоче зберегти інкогніто, — промовив Форестер. — Цілком зрозуміле бажання за таких обставин. Може, спробуємо роздати всім по аркушику паперу?
— Роздайте, — буркнув Сіффорд.
Форестер витягнув із кишені аркуш паперу, обережно розірвав його нарівно й роздав присутнім.
— Якщо хтось із нас учора пожартував, — благав Лодж, — заради всього святого, повідомте нам.